Завантажити

зойком і обняло серце невимовним жалем.
Ні одної спокійної хвилі не мав він, відколи горе загніздилося в них. Страх і любов, любов і страх так і напереміну мучили його душу.
Плакав духовними, невидними сльозами, згадуючи Саву. Плакав і за померлим. Здавалося, ніколи не любив Сави більше, як тепер, як грозила небезпека втратити його гірше як смертю, як якась страшна кара мала його навіки вирвати від нього. Прийшло до чогось страшного, і коли прийшло, він опинився і туманів серед того горя.
І хто був винен? Хто був винен?
З глибини його душі виринула кудлата, мов у собаки, голова дівчини, й лакомі очі заблистіли проти нього.
Вона всьому винна!
Нехай би йому хто й що говорив, тисячі разів говорив, він знав своє. Вона була всьому винна. Се ж був великий гріх у своїх наслідках. Його син злучився а нею, що йому майже сестрою була, а се не могло господу вподобатися. З тої хвилі зблизилася кара, знищила Михайла і спинилася тепер перед ним самим. Рахіра загнала всіх у безодню. Що тепер далі буде? Бог один знав, що могло бути.
— Маріє, уважай! Все, що говоритимеш, мусиш заприсягнути. А якби ти фальшиво присягнула, нехай тебе господь боронить! — обізвався по довгій мовчанці Івоніка.
— Аа, ая! Я ж говоритиму правду! — відповіла жалісливим голосом, силуючися зрівнятися з ним. Сніг упав такий великий, її ноги були такі зів'ялі, що вона щохвилі оставалася дальше позад нього.
— Чого вони хотять від нас? Ми вже сказали, що не знаємо нічого! Може, Сава вже вернеться з нами? Не знайшли нічого, як лише кілька крапель крові від зайця, і за таке пхати хлопця в нещастя! Господи, змилосердися!
— Нічого не знайшли! — повторив Івоніка коротко. Він не говорив із нею і не сказав їй і досі своїх тайних думок та здогадів про убійника. До чого ж? Вона й так як напівбожевільна з остраху за хлопцем, а наколи б дізналася про страшну правду, зійшла б цілковито з розуму! Се вже останеться навіки загребане лише в його груді!
— Жандарі казали мені, що нічого не знайшли досі, що б на Саву свідчило! — тягнув він дальше із удалим спокоєм.— Убійник був такий хитрий і осторожний, що затер усі сліди за собою, мов прямо в воду кинувся. “Нічогісінько”,— казали. А хоч і є підозріння, та як нема доволі відповідних доказів, хлопця не можуть покарати. Так казали. Від панів із суду чули. Але він може ще і з півроку замкнений сидіти. Він у підозрінні, і за доказами можуть іще хто знає доки пошукувати.
На білій, бездоганній поверхні виглядали обоє здалека, мов дві чорні точки...
В суді ставили їй між іншим ті самі питання, що дома: чи Сава був дома, коли брата замордовано?
Вона зблідла, мов смерть, дрижала на цілому тілі і, оглядаючися переляканими очима довкола себе, сказала, що був дома. І чому ж би не був? Таже каже, що був. Доконечне був. Нехай вже її покарають, як се неправда, запруть на цілий рік; хоче минутися в криміналі, лише нехай її сина пустять на волю...
Суддя поглянув на неї довго, тихо.
— Ти мусиш заприсягнути те, що говориш! — сказав.
Вона позирнула благаючим поглядом на чоловіка.
— Івоніко, чи не так? Він був дома? — пробелькотіла.— Господи милосердний! Скажи ж бо!.. Він спустив погляд до землі.
— Я не знаю, Маріє! Мене не було дома!
Вона знов оглянулася довкола себе, та сим разом уже майже блудним поглядом.
— Тебе не було дома?—спитала і, усміхнувшися безсмислено, заніміла.
На столі засвічено свічки коло хреста.
— Підноси руку! — велів суддя. Вона кинулася з жахом узад, витріщилася несамовито на нього.
— Я не буду присягати! — кликнула і, метнувшися з неописаним переляком узад, мало що не перевернула судді. Сей скипів і потермосив її за плечі. Вона вичерпала його терпливість нині до крайності.
— Брехливе мужицьке насіння! — гукнув погірдливо.
Івоніка стояв мовчки і сплакав. На його жінці не було ще чужої руки!
— Не буду, не буду!..
Вона тиснулася, мов божевільна, до стіни...
Кілька хвиль пізніше випровадив її Івоніка напівзімлілу на коридор.
Як уведено Саву, Івоніка перелякався. Виглядав, як кістяк. Вихуділий, блідий і втомлений. Не говорив майже нічого. Побачивши перед собою батька, спустив погляд додолу, і ні словечка не перейшло через його уста. Взагалі мовчав. Хіба що вимовляв слово “ні”. Не можна було з нього нічого видобути, і його виведено назад.
Івонікові краялося серце на вид сина, одначе і він мусив мовчати.
Відчув. Мовчанка, завзята, рішуча, глуха мовчанка, була одиноким способом рятунку. В ньому одному могло все навіки потонути, могло все загубитися безповоротно.
В суді довідався Івоніка також, що померлий не мав і при війську ворогів. Між камратами був загальнолюблений і поважаний, шаржа була з нього вдоволена. Замітна була в нього лише незвичайна відраза до оружжя, особливо ж до рушниці...
“Вже тоді відчув він, що на нього звернений десь якийсь набій,— толкував собі нещасний батько,— і він

читати