Завантажити

як би перебігав цілу дорогу. Тишина задуми.
— Чи сперечалися, може, обидва брати перед нещастям? — Се питання відносилось до батька.
— Ні, Михайло був добрий і ніколи не розпочинав спору.
— Але ще передше... ще давніше...
— Давніше часом. Небіжчик научав його і докоряв йому за любов до Рахіри, бо вона ж йому сестра. Але те все відбувалося в добрім. Він мав усе добрі гадки з братом. Він хотів з нього зробити чесного і доброго ґазду. Він не був його ворогом. За що ж мав би йому брат таке виробити?
Не сказав: убивати.
Всі дальші питання, ставлені молодому, оставалися без відповіді. Він закутався в мовчання... успокоївся і хіба що десь-колись буркнув: “Не знаю”. З інших присутніх не зголошувався більше ніхто до зізнань.
Комісія звернулася відтак до бурдея.
За Савою ступав жандар. Він був у підозрінні.
В бурдею зробили ревізію. Перешукувано за рушницею й іншими речами, що могли би роз'яснити убивство, відколи на брата стало підозріння.
Тут поступлено майже по-варварськи.
Знайдено рушницю; вона була навіть набита, одначе кабзля111 в ній була цілком заржавіла. Очевидно, не вживано рушниці вже віддавна.
Всі вулії, що небіжчик поуставляв тут сам на зиму, позатулювавши їх тепло, повиволікувано тепер надвір і перетрушено безпощадно.
Сава сам робив те все енергійною рукою і з рішучим видом. Надіялося на яку закривавлену одіж... на яке-небудь оружжя... може, й на яке письмо: він же не жив тепер тут постійно й міг коли-небудь і яке письмо одержати,— але нічого подібного не найдено. Лиш якесь зілля. Межи речами небіжчика і коло його постелі найшлося воно засохле. Лежало порозкидуване кружевом коло постелі.
Івоніка змішався, як його спитали про значення зілля. Він же побачив його вперше в бурдею. Не міг нічого пояснити панам. Але в незамітній хвилині спинився його погляд докірливо на обличчі молодого сина, і його уста викривила гірка усмішка.
Йому пригадалося замилування Сави до всяких чарівничних зіль і те, як він обкидував ними не раз давніше брата.
На питання, чи Сава не знає чого про зілля, відповів сей коротко й мрачно, що не знає нічого.
Перешукали кожний кутик і майже догори ногами перевернули все. По упливі одної години остався бурдей у найсумнішім виді. Цілковито опущений, на запустілих, чужих полях. Одна Сойка лишилася тут і лежала тихо. Простягнувшися в цілій своїй довжині й уклавши голову на вперед витягнені лапи, лежала тихо, неповорушно. Вона плакала. Інстинктивно відчувала в мертвецькій тишині, що налягла нараз на бурдей, щось лихого. Піднімаючи від часу до часу морду вгору — вітрила щось нюхом у повітрі і вила. Смутні, гризучі, дико розпущені звуки затривоженої її душі неслися довкола неї далеко в широку тишину і, не зачуті ніким, тут же завмирали. В селі перешукали ще хату Григорія і переслухали його з родиною. Вони ж були в зв'язі з молодим хлопцем і ворогували проти родителів убитого.
Але вони нічого не знали. Стояли при тім одноголосне, що нічого не знали і Саву ніколи ні до чого не намовляли. Знали лише, що Сава тої ночі ночував у них і що рано пішов від них.
Рахіра сама брехала в найогидніший спосіб. Казала, що він уже звечора прийшов до неї і не рушався аж до рана з поду. Рано пішов просто від них до ворожки — і прийшов відти зі словами, що його брата замордовано.
І ворожку переслухувано. Вона оповідала: — Він прийшов рано-ранесенько... майже в потемки до неї і поклав перед неї жменю землі. “Скажіть мені з карт, до кого оця земля належатиме?” —сказав він до неї. А вона йому вичитала з карт: “На половині тобі, а на половині другому, але коло твого серця накипіла кров аж начорно”. На таке сплюнув він уперед себе, ба майже на неї сплюнув, і, не вислухавши її до кінця, забрався.
Дома розпитували ще матір, але з неї не можна було майже нічого видобути. З перелякано-блудними очима слідила за рухами присутніх і держалася ненастанно в поблизькості молодого сина. Ледве що він на крок віддалився — вона вже майже кричала: — Саво, де ти?
Як довідалася, що Саву підозрівають за убивство брата, заголосила не своїм голосом. Відтак кинулася до нарікань.
Хто се казав, хто? Сава мав би се зробити? Се ж була найчорніша брехня, що повзла по землі. Хто здурів на таку вигадку? Аби рідний брат забив брата? Він же в неї одна-одніська дитина, і най би лиш посмів хто на нього руку покласти (тут оглянулася вона страшними, майже звірячими очима). Най би посмів хто забрати його від неї. Ще й його від неї видирати? Не доста, що одного погнала проклята якась рука в землю, що одним буде земля сититися, ще й другого хотять видирати від неї та пхати криміналам у пащу?
— Саво!.. де ти? — крикнула майже по-королівськи.— Іди, стань тут коло мами, та не відступай від неї!
Жандарям грозила просто п'ястуком, а суддям метала погляди, що палали ненавистю.
Але вона знала (нарікала), від кого се все походило. Се від тої чорної розпусниці, що кидалася вчора тут на

читати