Завантажити

її.
— Тебе одну я люблю. На весь світ одну. В неділю прийду знов, буду тебе ждати. Вийди тут ось лісом, зацвіти в нім квіткою, я буду тут.
— Все лісом? — питає вона, вагаючись пристати на те, і роздумує...
— Все лісом.
— А може, ні, — каже вона нараз бистро і, трутивши його від себе, відвертається живо.
— Туркине!
Вона не слухає — йде.
— Туркине!.. біжиш до свої матері?
— Біжу.
— Ов-ва!
Вона не обзивається, іде.
Він погнав за нею.
— Тетянко! — благає, — бач, вже й загнівалася. Вже скінчила любити? А я так довго ждав... застріль мене, щоб не тужив більше за тобою... буде тобі легше...
Вона оглянулася і стала. Через хвилю мовчить і морщить брови.
Він пожирає її очима, відтак тягне її мовчки востаннє на прощання до своїх грудей. Мовчки тоне вона в його любові і словом не опирається...
— Прийдеш знов? — шепче він пристрасно, благаючи, і всю душу вкладає в оце одно слово.
— Прийду.
— Пам'ятай!
 
Коли опинився знов коло свого коня, не міг здержатися, щоб не обізватися ще хоч раз до неї.
— Лю-биш? — погнав його голос допитливо пустим лісом їй навздогін і жде...
З-помІж струнких високих смерек, здавалося, а заразом ніби на противній скелі, через яр, відбилося ясним відгомоном... “Любиш?”
— Лю-блю! — 'кликнув молодий голос могуче, а долетівши в глибінь лісу, на хвилину станув. Відтак, мов молодий мандрівник, добився чи не живіше через ліс до його слуху. “Люблю”... А добившись на місце, тут навіки вмер.
 
* * *
І ходить Тетяна чи не щонеділі лісом. Вгору біжить легким кроком з щастям в очах, щоб довго він не ждав... вдолину знов збігає, щоб не опізнитися, матір не прогнівити. А все про то мовчить... і все спішиться. Немов одна днина, збігає тиждень за тижнем, літо розкошує, любов їх міцніє...
— Приходь, моя Туркине, любити не жалуй... — просить він щиро за кождий раз, і доки попри білу стежку тягнеться ліс, іде він з нею враз. Все жаль її покидати... така йому мила, така гарна.
— Вертай вже назад, — упоминає його іноді, а сама стає йому в дорозі, щоб далі не йшов.
— Жалуєш мені ще хвилини? — докоряє він. — В мене стільки щастя, що ти одна на світі, а ти он яка! — останнє слово каже з гірким докором.
— Я — Грицю? Я? — питає вона, підсуваючи зчудовано чорні свої брови, а в її очах вже і жаль якийсь вражений розгорівся.
— Ти — ти не любиш так, як я. Все вагаєшся. Все, як на роздорожжі буваєш або як по вугля прибігаєш.
— Грицю, — відповідає вона, а далі вмовкає. Прудка і вразлива, здобувається вона вражена аж по хвилі на відповідь: — Я утопилася в тобі, других вже не знаю, матір свою обманюю... а ти... — і не доказує.
— Та все-таки вагаєшся, Туркине...
— Вагаюсь, чи вірно ти любиш. О Грицю, — молить вона і глядить на нього великими очима, — не обманюй мене! Своє серце сама я знаю, те серце вже не в моїх грудях — в тобі опинилося. Гадки, що я їх колись-думала, за тебе замінила. Душа, що була колись моя, за тобою волічеться. Не верне до давнього вона ніколи. Не обмани мене.
— Та все-таки вагаєшся, Туркине...
Її очі спалахнули.
— Ти кажеш, я не люблю щиро? О-о-о!.. — кликнула з жалем, і з тим трутила його від себе, як у дитинстві тручала матір свою, коли та не сповнила її волі,
— Заким сніг упаде, ти будеш в моїй хаті, — відповідає він місто всього, і горне, і голубить її, щоб жаль дарувала. — Не жалуй любити, — додає знов, благаючи. — Тільки й мого щастя, що ти одна на світі. Приходь все, зозуле, не забувай мене. А як будуть лаяти, що ти блудиш лісами, скажи всім в очі, що шукаєш щастя.
— Як, Грицю? — питає вона і чудується.
— Що шукаєш цвіт папороті, — пояснює він. — Не знаєш? Він дає щастя.
— Не знаю, — відказує вона і знов дивується його скорою видумкою.
— Цвіт папороті, — об'ясняє він ще раз. — Його треба довго, довго шукати, а хто знайде, знає відтак все на світі і знайде своє щастя. От таке кажи. Хто тобі заборонить того цвіту шукати? Може, твоя мати? Смійся!..
— Може... моя... мати, — відказує задумливо і вмовкає.
— А заки сніг упаде, — повторює він, — будеш у моїй хаті.
— А заки сніг упаде, — повторює вона і, не докінчивши речення, мов їй блисла інша думка, додає з жахом: — Лячно, Грицю, довго ждати...
— Чому би лячно, серце? — питає він. — Доки ти зо мною, нічого вже не бійся. Тебе одну люблю, одна моя ти будеш, про інше не журися.
— На осінь заповідаються старости, — жалується вона і, шукаючи поради, бере його за шию.
— Відки старости? — скипів він.
— Не казали ще звідки, лиш мати натякає, вже, мабуть, хоче мене сього року віддати.
— Нехай натякає. А я он в тебе перший. Від усіх ти відвернися.
— Я вже й так відвернулася, — відказує вона. — Тебе одного знаю, а якби силували, розкажу матері правду. Ти ж багатирський син. За тебе мати дасть.
— За мене мати

читати