Завантажити

коротку відповідь.
— В багачів живеш?
— Та ніби в багачів, їсти, пити маю, одежі гарної також старають, коня найкращого з стада також дарували... — і, не докінчивши думку, вмовк.
— А чого недостає тобі ще? — питається старець і усміхається. — Любки?
Гриць махнув рукою.
— Є, — каже, — їх доста, де б не захотів. А з-помежи тих є вибрані дві.
— А багачки? — розвідується знов старець, і його очі загоріли захланністю.
— Та — ніби багачки. Чорнява, кажуть, багачка, то, може, й не схоче її мати дати за мене; але синьооку, біляву, мої родичі хочуть, а мене її родичі. І добра вона і непогана; якраз, кажуть, мені під пару. Зрештою, бог знає, котра мені суджена. І котра буде, то буде. От... — і махнув при тім слові зневажливо рукою, — всі вони однакові.
— Що? — питає старець і розтуляє уста, бо часом не дочуває добре.
— З того всього я пішов би в світ! — каже.
— Куди? — аж крикнув старець.
— У світ.
— У світ? Як той циган? От-то, і наговорив. Бідувати, як я?
— Е, ні, — як ви по милостиню; а так собі, щоб бачити світ. Навкучилося межи горбами. Так, діду, іноді мене тягне деінде в світ, — говорить майже з тугою Гриць, — що господи боже! Отже, ні.
— Дівчат шкода? Що? — спитав старий і розсміявся.
— Може, і шкода тої, з чорними бровами, — відказав Гриць просто. — Вона ніколи не навкучується. Все тебе ніби чимось новим годує. Щоправда, діду — гарна дівчина.
— А я тобі кажу, сину, все пусте. Гарна чи негарна, біла чи чорнява — як багачка, то бери! Дуже гарної навіть стережися. Буде за другими спозирати, — приучує старий.
Гриць розсміявся.
— А я від чого буду? — спитав. — Але вона гарна, мов боярська дочка. А білява зате люба і догоджує. Що б не захотів я, вона вже зробила. За тими двома хлопці голови дають. А я ще не знаю, котру посватаю. Жаль одну покидати, а шкода і другу лишати. Гей, Туркине, Туркине! — кликнув нараз тужно. — Ти в душу запала, а сама, мов чарівниця... добре заховалася! Гей, дівчата, злийтеся в одну, і я вас посватаю!
При тих тужливих, а заразом і гарячих словах розсміявся старець прикро. Йому пригадалася ніби давня якась казка, нещасна любовна пригода його доньки Маври. І Раду свого лютого любила, і мадярського боярина любила, а сама одна осталася... в світі десь пропала...
— Одну люби, синку... — перестерігає поважно. — Одну люби, та щиро.
А далі і сам умовк. Ніби боїться свої слова пояснити, удовіднити23, щось розказати, що на уста рветься. Мовчить, щоб не відіпхнути від себе дорогого хлопця, не відстрашити чим навіки...
— Мабуть, білу посватаю, — обізвався нараз сам Гриць. — Дарма, що чорнобриву, може, й більш люблю. І де вона? Хто її вдержить? Вона... тут і там, тут і там, а хочеш її обняти, до себе пригорнути, вона “не для тебе”. Бог знає, як то ще буде. За білявою стариня потягає, а чорняву я один лиш знаю. Ми любилися потай, сходимося в лісі... Туркине, вий-ди! — гукнув тужливо, незважаючи на присутність старого, мов був сам-один на горі. — Вийде, як зазеленіє!.. А от вже і зеленіє, — додав, звертаючись до діда, якого ніби лише ще в останній хвилі спостеріг. — А ти!.. У-х! — кликнув удруге тужливо з усієї груді, а відтак, тріпнувши капелюхом до землі, кинувся і сам на траву.
Старець доліз до нього і станув, відпочиваючи.
— Любитеся потай з чорнобривою? — спитав.
— Сходимося все в лісі. До хати стара ще не приймає, чигає над нею, як вовчиця, навіть говорити не хоче! Тож ми лісом криємося.
— Зле, хлопче, — перестерігає знов старець і тоне в якихось думках. — Зле. Стережись. Світом ідуть прокльони, може й тебе хтось з жалю за нею проклясти.
— Але-бо і красна! — пояснює Гриць, не зважаючи на слова старого, і, станувши блискавкою на ноги, суне з чола свавільно капелюх набік. — За нею всі хлопці гонять. Але я, татку, — додає гордо і щиро, неначе вдоволяє щось у собі, піддаючись його бажанню говорити, — я один буду її мати. Красна, — кажу, — і як дика коза шмигає по лісі; ми тут і любимося.
— А я, синку, тобі лиш одну раю, — обізвався знов старець, опершись перед молодим на палицю, і думав. — Одну, та щиро любити, двох не голубити. Воно потягає гріх за собою, аби як чоловік себе хоронив. — І зітхнувши якось тужно, він нараз спитав: — Як їй на ім'я?.. Не з циганів вона, коли чорнява?
Гриць розреготався.
— Ото вгадали! — кликнув. — Самі вилізли з шатра, та і другого би там упхали... — і знов розсміявся.
— Не глузуй з циганів! — остеріг старий якимось лиховісним голосом, — бо ще не знаєш, з якого й ти роду. Ади — в світ тебе тягне, дарма що хліба-солі маєш. А що далі буде, ти ще не знаєш. З лиця, — каже, — правда, ти білий, але хто твоя мати, хто був твій батько? Циган чи боярин — ти не знаєш.
Хлопець скипів.
— Мовчи, цигане! — кликнув. — І не обзивайся більше. Я як улючуся, скину тебе з гори, що й не стямишся. Ади... — додав погірдливо. — Йому моя мати нагадалася. От-от! — і

читати