Завантажити

дасть... хоча... — каже він непевним голосом і не доказує.
— Хоча? — питає вона, і чомусь в ній серце млі... — любиш другу?
Він жахнувся, а відтак додав з поспіхом:
— Ні, другу — ні, Тетяно, але... по правді, я...
— Що, Грицю? — перебиває вона з переляканими очима.
— Я, — докінчує він і віддихнув легше, — я, по правді, не багатирський син, а бідний сирота. Я годованець — підкинена дитина...
— Підкинена дитина? — чудується вона. — Як то?..
— Підкинена дитина, годованець; а мої господарі — не рідні мої родичі.
— Грицю! — каже вона і ніби боронить щось своїм голосом. — Ти ж сам казав... мій батько багатир... о... не... — і не докінчила.
— Я казав і кажу: мій батько багатир і, може, дасть колись і весь маєток. Він дітей своїх не має — лиш мене. А як підеш ти за мене, він, певно, добру пайку дасть... а колись, може, і все. Один я в нього в хаті, батьком його і зву. Та поки що я бідний — тебе одну лиш маю... люби хоч бідного! Не покидай, Тетянко!
— Грицю! — каже вона з неописаною щирістю. — Я перемовлю маму; хоча вона і строга, але вона мене любить. Чуєш, Грицю, любить — волю нашу зробить. Вона нас не розлучить...
— То добре, зозуле, — каже він успокоєний і ще додає: — але ще мовчи, літом все приходь, а заки сніг упаде — будеш в моїй хаті.
Тетяна слухає його, однак нараз стає близько коло нього і тоне з широко розтуленими очима в його гарних голубих очах.
— Грицю! — каже. — Я люблю тебе, сам знаєш, як нікого на світі, але... — і, піднявши високо свої брови, наказує щось ними.
— Не журися нічим, моя Туркине, — каже він, не звертаючи уваги на вираз її лиця, лиш любується нею. — Не журися нічим. Ти моя.
— Твоя, — повторює, виймаючи нараз чомусь спішно червоні маки з волосся, і кидає йому їх під ноги. — На, маєш, — каже. — А тепер іди. Я надто припізнюся. А он сонце за горою червоніє, заходячи, розстрілює вже проміння по небесах; мати буде знов лаяти, що дурно волочуся.
— Не бійся, — каже він. — Я піду. — І з тим бере її востаннє за стан. — Але прийдеш знов лісом? — питає, як за кождий раз, і їх погляди злучаються востаннє в якесь одно полум'я, що лиш сама любов його творить. — Приходь, моя квітко, обзивайся лісом...
— Обізвуся знов лісом...
— Лиш він і я знаємо Туркиню...
— А моя мати, Грицю? — питає вона нараз. — Бог нас не поблагословить, що ми її обманюємо. Вона добра і любить мене... а я... — і, урвавши та кивнувши головою, відходить. Одначе, відійшовши ледве кілька кроків, стає і за хвилю гукає півголосом:
— Грицю!.. Грицю!.. Він опиняється коло неї.
— Грицю! — каже вона, і її уста викривляються якось гірко.
— Що там? — питає він і усміхається мило своїми щирими очима. — Забула ще раз сказати, що любиш? — спитав. — Так ось скажи ще раз, я послухаю...
— Коли побачимось, Грицю? — спитала... і підсунула допитливо чорні свої брови.
— Я ще сам не знаю; та побачимось… ти ж прийдеш!
— Я прийду... — і з тими словами завернула направду ї зникла в лісі.
За нею замкнулись віти, подрижавши трохи...
Гриць не відходить ще зараз з місця, порається коло коня, підіймає червоні її цвіти, і чудно стає йому на серці. “От здобув собі Туркиню, — перетягається думка його душею... — Здобув”.
“Я прийду”, — повторює він в гадці її слова і задумується над ними.
Чудно якось так вимовила те слово. “Я прийду...” і смутна відійшла.
Нараз прокинувся, слухає... щось ніби її голос пролетів он там у правій стороні лісу. Він напружив слух — жде, а округ нього все, здається, з ним враз слухає... жде...
“Не забудь!” — добивається до нього її голос.
“Не забудь!” — упоминається й собі відгомін лісом і десь завмирає.
Гриць не обзивається. Замість того він сів на коня і від'їхав.
 
* * *
— Мавро!
— Що там, доньцю? Зайшла врешті і до старої Маври? А то за своїм коханням вже і за неї забула.
Тетяна обіймає стару няню, тулить до себе і просить:
— Прости, Мавро, що не заходила. Не було як забігати до тебе. Вдома все в роботі, а неділя...
— А неділя? — питає циганка і блищить вигребуще чорними очима на молоду дівчину перед собою. — А неділя?
— Як неділя, Мавро! — відказує Тетяна і відвертається від старої. Але тут же і в тій хвилі знов подобріла.
— Мавро, — додає далі, — ти знаєш, я люблю Гриця.
— Ти оповідала, доньцю, — відказує циганка і все стереже дівчину очима, — оповідала.
— І він мене любить.
— А також так щиро, як ти його?
— Мавро! — кликнула нараз з докором Тетяна і відвертається чогось уражена від старої жінки, що остала спокійна. — Я тобі не буду нічого більше казати. Ти заєдно як не віриш, то безпечно поглузуєш. Що б і не сказала я, ти нічого не віриш! Сором, Мавро...
— Бог з тобою, донько! — успокоює Мавра покірно. — Та я його на очі не виділа, а не то...
— Не виділа, не виділа! — повторює люто Тетяна. — А все

читати