Завантажити

заслужила перенести. Не їй одній.
Але й тої, другої, що зносила кривду роками, мовчала, здавлюючи її гордо в своїй молодій душі, не хотів я наражати на бурхливі й болісгіі моменти. І її також ні. Вона була вже моя. Її слово, що останеться мені вірною, було для мене невідкличне, святе. І від тої хвилі я сторожив над нею. Горе тому, хто б був посмів доторкнутися її хоч би одним образливим словом.
— Але як же, Богдане? — обізвалася наново Дора, наколи я, потонувши в думках, гамуючи своє до крайності схвильоване нутро, ходив по кімнаті й майже не зважав на обох присутніх. — Як же скінчимо цю справу? Вона й так через байдужість самої інтересованої затягнулася довше, як нам пожадано. А й ти сам, коли б не був цими днями такий розсіяний, був би вже давно замітив, що пакунок, що лежить більше як тиждень у твоїй кімнаті, має інше призначення, як перележувати в тебе!
По моїм лиці перебігла гаряча краска сорому. І я розсміявся сардонічним сміхом.
— Чи й я маю в тій ординарній справі брати активну участь? — спитав я.
— Твоя задача була й є наклонити дівчину, щоб прибула сюди, — відповіла вражено Дора.
— Чого я цілком напевно ніколи не зроблю.
Вона витріщилася з несподіваного зачудування на мене.
— Ніколи, Доро, на те спустися.
— — То ти не переказав іїй нашої просьби потрудитися до нас?
— Передав, на жаль, хоч і не знав, що під нею крилося.
— А вона?
— Вона, відчувши своїм інстинктом, що в тім запрошенні криється, мабуть, потайний замір вразити її, спитала лише з переляком, “пощо має прийти”. А що я тоді ще не знав про замах, що був вимірений вами проти неї актом подяки, то й передав їй ваші слова; але поминувши те, що вона сказала, можу тебе тепер запевнити, що вона не прийде.
— І через що, як вільно спитати? — обізвалася мати, і на її блідавих щоках появилися червоніі плями внутрішнього роздразнення.
— Бо я сам постараюся о те, мамо, — відповів я. — Заглянувши в глибину душі тої дівчини, я переконався, що вона ніколи не дасть себе нагородити за свій шляхетний учинок. А вами вже найменше!
Обі жінки замовкли, лиш погляд, яким у тій хвилі перемінялися, був неспокійний і повний тривоги. Він свідчив мені ясно, що находять ситуацію грізною й остерігають себе обопільно мене дальше не роздразнювати.
— Отже, від нас вона її не прийме, Богдане, — обізвалася Дора, — і з тим заявлениям будемо мусили по твоїх словах помиритися. Але, може, зате прийме від тебе?
— І від мене ні.
Тут моя мати піднялася.
— Лишім ту глупу суперечку, Доро... — обізвалася. — Ти видиш, Богдан завзявся нарочно нас нині обох на тім тлі рознервувати; шкода часу... я...
Я спалахнув і задержавсь у ході.
— Кажете, “на тім тлі рознервувати”, мамо? — спитав я. — Чи це справді ваша думка?
— Я переконана.
— Коли так, то ви помиляєтесь тяжко, мамо. Кожне слово, що говорив я вам, я говорив з найбільшою повагою. А багато дечого, в користь самої вашої материнської особи, я змовчав.
— То подякуй ти їй! — обізвалася вона, ігноруючи цілком моє посліднє речення,
— Від себе я їй подякую, про те не сумнівайтеся, — кликнув я й відчув, як мимоволі в мої очі втиснулося тепло моєї душі.
— Від себе, Богдане! — вмішалася тут іронічно Дора. — І чим, як смію спитатися, коли наші предмети заподлі? Це було б ціікаво довідатися, коли це не тайна в тебе.
— Не тайна, Доро, — сказав я й мимоволі всміхнувся.
— Це байка, Доро, — обізвалася тут зневажливо моя мати. — Байка, котра не обходить мене цілковито. Що Богдан з своєї кишені видає, я не мушу знати. Але більше займає мене те, коли він загадує той свій замір сповнити. Це знов не може мені байдужим бути.
— На жаль, на се питання я не годен вам нині певну відповідь дати. Але ви її довідаєтеся, мамо, ви її довідаєтеся. Ви ж моя мати, — відповів я тепло і, приступивши до матері, я взяв її пестливо за руку.
Вона зсунула мою шорстко від себе.
— Дай собі спокій з акторством, Богдане, — сказала й посунула свої стекла нервово вище під чоло.
— Жодне акторство, мамо, а щира правда. Я сам відвдячусь панні Обринській за те, що врятувала мені мою магір;
сам один я.
Вона відвернулася люто.
— То про мене викинь і соток кілька! Це мене нічого не обходить.
— Соток, мамо? — спитав я й усміхнувся болісно. — На сотки ціните ви ваше життя? Ні, не сотками, мамо; але чимось, що ставлю я понад те. Понад усе. Любов'ю своєю, мамо. Своєю щирою, вірною любов'ю, мамо, котру ношу я вже не віднині в своїй душі для тої дівчини. Любов'ю. Я, мамо, з Манею Обринською оженюся. Я їй уже освідчився.
Так.
Воно було сказано.
Хата наша не завалилася, а апоплексії від того заявления мати не дістала. Вона лишилася спокійна, і її сильний, понад усе тверезий розум, що в жодній, хоч би й найтяжчій хвилі не тратив рівноваги, старався ситуацію опанувати. Зате Дора прокинулася, мов у неї вдарив грім.
— Це

читати