Завантажити

завтра настане погода, а я все не довіряю.
— Як не настане, то підождемо з тим, — обізвалася Маня. — Але я переконана, що завтрашній поранок повітає нас сонцем.
— Ви казали перше, панно Маню, що вам холодно, а тепер стоїте в холодній вогкій ночі. Ви простудитесь. — І сказавши це, я укрив шаллю легко її плечі.
Вона стягнула плечі, неначе я впровадив її в фізичний біль, і звернула своє біле лице до мене.
— Дякую, пане Олесь... — сказала, — але ми вертаємо в хату. Там у великій залі вижидають дівчата Нестора до якоїсь розпочатої гри, а я піду за ним. Чи не маєте охоти прилучитись також до неї?
— Ні, панно Маню, — відповів я, подаючись і собі за Нестором. — Я б волів послухати вашої гри на форгеп'яні за той час. Найдальше за годину я мушу вертати додому.
— О, сьогодні — ні, пане Олесь, — відповіла вона. — Я б найрадше послухала сама, коли б мені хтось щось глибоке й гарне заграв.
— Тут нема нікого, хто б так грав, як ви, — докинув я. Замість відповіді вона підняла руки, притиснувши їх до висків, та, зітхнувши глибоко, спитала:
— Підете з нами?
— Ні. В мене нема на довгу забаву часу, — сказав я поважно.
— То ходім... — сказала вона й оглянулася за мною. І не зважаючи ні на кого, ми увійшли просто до невеликого салону (між тим коли всі інші пішли в гак звану “велику залу”, себто дуже обширну кімнату, в котрій, може, колись відбувалися давніми літами у завідателів лісів всякого роду забави й т. ін.), де не було нікого, і де вона сіла до фортеп'яна.
— Що вам грати, пане Олесь? — спитала і звернула свої гарні молоді очі допитливо проти мене.
— Що ви хочете... — відповів я І, сівши недалеко неї, я, як Нестор недавно при співучих, опустив голову на руки, ждав. Вона почала грати Бетховена “Місячну сонату” oп. 40. Грала її сьогодні інакше, як її грають звичайно, і як може й сама грала її звичайно. Нині, неначе боячись тих звуків, що викликувала, похилена над клавіатурою, вона грала поволі піано, вздержливо, лиш тут і там кладучи натиск на деякий нижчий звук, викликаючи заразом місцями акорд, мов з звуками дисонансу. Але це не були дисонанси, це були звуки, що обзивалися, вдаряючи в серце, мов окремо для себе існуючі, котрі, хоч зложені в гармонії з іншими, були чим-то замітні й пануючі між нижчими, тихими й поважними тонами. Два рази повторила вона цю першу партію однаково. Поволі, обережно, мов для хорого; мов два рази відслонила мені нею свою чудну, а проте гарну й чутливу душу. Відтак, мов попрощавшись зо всею ніжністю погасаючими звуками, вона встала.
Я не обзивався. В хаті стало тихо, і лиш з-за замкнених дверей доходив до нас тут і там голос старших і молодих.
Нараз обізвалися, вдаряючи об шибки, грубі й скорі каплі дощу, і дерева, потрясені раптовим вихром, зашуміли бурхливо...
Вона схаменулася.
— Знов падає, — обізвалася здавленим голосом й приступила стурбовано до вікна. — Ви знаєте, пане Олесь, — обернулася з тихими словами до мене, — що внаслідок ще оцього дощу може наступити повінь. — Вона сказала це більше рези-гнуючим, як допитливим тоном.
— Знаю.
Вона поглянула на мене трохи несміливим поглядом, а відтак, приступивши до вікна, притиснула чоло до шиби... На хвилину втиснулась між нас глибока мовчанка.
— Такий вихор має для мене щось предиївяо притягаюче, — сказала, коли я не обзивався до неї.
— Бо ви самі повні неспокійного елементу, — відповів я й приблизився до неї.
— О, не тому, — відповіла вона і звернула своє гарне, що гірко всміхалося, лице до мене. — Не тому. Так, як тепер, мені з тим вихром добре на душі.
— Успокоює вас? — спитав я й поглянув проникливе в її очі. Вона, не можучи мого погляду чомусь у тій хвилі перенести, опустила очі й споважніла.
— Панно Маню... — обізвався я. — Моя кузинка Дора просить вас зайти на кілька хвилин до неї й моєї матері.
Вона видивилася на мене і, мов переодягнулась миттю в холод, спитала:
— Пощо, пане Олесь?
— Не знаю. Але заким від'їдете, вчиніть це, коли можете.
— Чи й ви собі того бажаєте? — спитала.
— Я передаю вам її просьбу. Моїй особі ви б це й так відмовили. Я тямлю добре, що маю проти себе минувшість, хоча і в тім я не винуватий, як уявляєте ви собі це хибно. Але як це вам доказати? — спитав я. — І я... і я не все був паном своєї волі, не все щасливий, і я терпів, панно Маню. Бували хвилі, в котрих я, оточений добробутом і вигодами, в добрих товариствах, між увічливими для мене, гарними людьми, мужчинами й женщинами, бачив заодно молоде дівоче лице, з виразом гордості й з виразом характеру перед своєю душею, що, розлучене без'милосердно з своїми білими мріями ударом смерті батька, пірнуло в грубу життєву дійсність, без слова докору, на заробіток, вступаючи тим у саму противну своїй істоті долю, остаючись помимо всього собі вірною. Не питайте мене, як мені тоді на душі робилося. Я чув і знав лиш одне. Я був наскрізь самітний мужчина, котрому припадало хіба лиш

читати