Завантажити

одне говорить.
І коли вона це сказала, її очі промайнули, висліджуючи з захланністю, по його лиці. Однак воно в нього осталось спокійне.
— Але я потішала її, що доктор ще залишиться.
Оці слова її мали вплив, неначе електризуючий на нього.
— Чому мав би я залишитися? — спитав він, стягуючи потрохи віжки до себе, щоб спинити коней до повільнішого бігу.
— Бо ми вас упросимо. Я перша прошу вас зробити нам приємність і залишитися довше ще. Він усміхнувся й похитав головою.
— Ні? — спитала дівчина й схилилася, щоб заглянути йому
в віічі.
— Ні. Ваші причини задержати мене тут довше не встоять проти тих, що наказують мені виїжджати.
— Чи ви цього певні?
— На цей раз цілком певний, — відповів, а відтак додав увічливо: — Ви сьогодні розсіяні, панно Наталю. Перше губили ви брошку, а тепер не бачите, що колесо брички туй-туй87 захопить вашу сукню.
— Хто б міг так завчасу сформулюватись у певний розумовий кодекс, як доктор Обринський! — відповіла вона з вимушеним усміхом і шарпнула роздразнено сукню до себе під ноги.
— З часом ви переконаєтеся, що доктор Обринський щонайменше не бавився тими кодексами, про котрі згадуєте нині глумливо вже по раз другий, — відповів він.
Я поглянув на нього й відчув, що в тій хвилі він був сильно вражений. По її лиці перебігла, як недавно, краска, і вона не обзивалася більше. Я зайняв своє давнє місце, давши знак очима своїй дорогій дівчині, що не розумію тих обох там на козлах, і недовго по тім доїхали ми до означеного місця під ліс коло хати якогось побережника, де кінчалася колова дорога88, а треба було йти вже пішки. Тут осталися брички з фірманами, і всі прогулькозі, розділившися, кількома то знов поодиноко, пішли попри берег доволі сильного потоку, що становив саме дорогу до “Чортового млина” в ліс, щоб далеко в його глибині дослухатися шуму згаданого “млина”.
Ліс був старий, і сосни його височенні й об'ємисті. Зелений, неначе плетений, мох звисав довшими пасмовитими китицями з їх рамен, а тишина в тій святині була така глибока, що деякі з прогулькових, що зразу, ввійшовши в ліс, розмовляли живо й голосно, заходячи чимраз дальше в глибінь, чим раз, то поважніли. Нестор ішов перший сам і неначе мостив за собою дорогу. Виглядав нині дуже поважно. В своїх високих елегантних чоботях, що уможливляли йому й перехід водою, пригадував своєю стрункою, внаслідок короткозорості трохи вперед похиленою постаттю й золотим пенсне дослідників природи. За ним пішла панна Ірина Маріян, а коли віддалилися від нас остільки, що ми прочі, йдучи ліісом, стратили їх на часок з очей, перегнала нас нараз Наталка, що осталась була позаду й поспішила сама одна за ними.
— Доктор Обринський забуде ще десь у гущавині мою кузинку, — гукнула до нас, сміючись чудним якимось усміхом. — Заглибиться десь-небудь в якусь квітку або побачить якого мотиля чи хруща, а я за неї відповідаю.
— Не дуже, не дуже, — зачувся нараз веселий голос добродія Маріяна за нами, себто мною, Дорою й ще якимись знайомими й панею Міллер та матір'ю молодої Ірини. Маня йшла мовчалива і, як мені здавалося, була розстроєна.
— Ви нині без гумору, панно Маню! — сказав я, відлучившися по часі від других і зрівнявшись з нею, що випередила товариство, як недавно брат, і йшла сама самим берегом потоку, неначе мала окрему ціль у лісі. Здіймивши капелюха з голови, збирала тут і там по куснику прегарного моху й якісь поодинокі цвіти. Вона звернулася на ті слова до мене.
— Я не можу говорили, ідучи отаким лісом, — промовила. — Вся розмова гурту он там за мною, як і те, що люди йдуть такою святинею, мов добре втовченою буденною дорогою, не бачачи ні на хвилину справдішнього лісу, розстроює мене, хоча, — додала, стрінувшись з моїми очима, й усміхнулась, — мене це не повинно, може, й обходити. Ліс, як окремий світ, є для поетів і знавців природи. Чи не так?.. О, господи, гляньте! Гляньте, пане Олесь! — кликнула нараз з радісним жахом і подалася раптом так сильно назад, що своїми плечима вдарилася о мої груди, коли я якраз у послідній хвилі мусив ступити вслід за нею.
— Що там? — спитав я.
— Пст... тихо, — наказувала і вказала рукою через потік на другу сторону лісу.
— Що там?
— Великанський хижун, а може, й орел. Чудовий! Он там на тій смереці, що, з одної сторони надпалена, виставляє свої голі рамена Вона одна надпалена. Бачите? Вона дуже впадає в очі. Господи, дивіться ж! Він ще сидить. Який пишний!
Я всміхнувся.
— Я не бачу, — відповів. — Бачу лише, що смереки рівні, крилаті, пнуться вгору; бачу, що між лісом по нашім березі й тим, за противним берегом, горить сонце, що його проміння ллється золотими струями; бачу далеко перед собою, що дві скелі, що виринають з лісів, мов розсунувшися, оставили місце для перепливу оцього потоку, що провадить в шум “Чортового млина”; і бачу тут у багатстві сеї зелені перед собою вас. Раз, Маню, це буде тому не мало літ... — тягнув я зворушеним голосом... —

читати