Завантажити

пригадався той день, коли ми вперше з тобою відвідали Хіросіму. Не зайве й тобі перенестись би думкою туди... Ось ми стоїмо, недавно одружені, ще закохані, і мовчки дивимось на сходи банку “Сумімо-то”, де відбився силует людини, тієї, ще недавно живої, можливо, навіть прекрасної, що за якусь атомну мить випарувалась, перетворилась у міраж, у ніщо. Зоставила нам лише свій негатив — homo sapiens на гранітнім папірусі віку... І ти хочеш після цього, щоб я вірив у твій виідеалізований світ, поринув у мрії.
— А ви знаєте, що в Хіросімі того дня, — присмутнілим голосом сказав Заболотний, — крім японців, гинули і американські військовополонені з тамтешнього табору — білі, негри... І навіть там, на краю життя, де, здавалось, кінчається самий рід людський, самозннщуючись так безглуздо й кошмарно, — навіть там природа людська, про яку оце говорила Тамара, виявляла себе з кращого боку... Люди, конаючії, иідтримуаали одне одного, це ж таки факт. Нанівжилі, обгорілі, рятували інших таких самих, подавала; допомогу старим, вихоплювали з киплячої ріки дітей, побожеволідих від болю й жаху, — хіба це все, зрештою, не вромовляє на користь людини?
— От-от, саме ще й мала я на увазі, — гаряче відгукнулась Тамара.
— Людська солідарність — це взагалі найбільша цінність, яку ми винесли з війни, — в задумі сказав Заболотний і, одвернувшись, до ринув поглядом у степи.
Траса — через дитинство! Через тихі, майже нездвиж-ні світанкові літа — цей лет, свист, скажений кілометраж...
Не раз і йому зі своїми однополчанами доводилось у цім степовім небі літати, і досі бачить він, як проводжають їх у політ, зовні мювби й безтурботних, друзі-механіки, зброярі, мотористи та ще дівчата з їдальні льотного складу... “Не запізнюйтеся ж, хлопці, на вечерю!” З удаваною веселістю мовилось це, з. глибоко затамованою тривогою й взрою н льотчицьке щастя, бо дівчата,- дроводжаючи вас, здається, й сумніву не мали, що замовлять від лиха вас своїм словом, відводять найстрашніше, — безперечно, вени вірили в мадгічму силу своїх побажань... Одначе часто виходило таж, що й магія напутиіх слів ио спрацює і до вечері — серед похмурих, лютих та зморених — когось таки не буде, чиясь ложка так і лежатиме ие торкана, і тільки важкі думки про того, котрий не одвернувся, ще довго єднатимуть вас, живих, уцілілих. Оті иочі-максимум (ночі з максимальним числом бойових вильотів)... Заболотного й досі часом подив бере, що віл є, просто є, існує і знову мчить ось тут степами, випадково вцілівши після всього, що було... Вернешся з польоту, метал весь у пробоїнах, а ти живий... Чудо ж?! Чи як те назвати? Десь у цих степах похований найближчий друг Заболотного. Перед тим незяслужену підозру було кинуто на того славного хлопця, і коли він з польоту не вернувсь, сказано було з торжествуючою злістю: “До ворога перелетів, де інакше....” А що тільки один Заболотний бачив, як друга його було збито в бою, що тільки він єдиний міг посвідчити, де сталось і як, то і йому було кинуто: “А чим доведеш?” Обурений недовірою, він тоді сам собі клятву дав: “Хоча би для цього маю жити! Мушу! Мушу!” .Після війни він побував у цих степах і при допомозі ладей таки розшукав те, що мав віднайти, і з'явилатаь серед степу могилка з иропезпером иа дощаній піраміді. Чіесае ім'я друга очистилось від надагену та обмови, і хоч другові твоему вже однаково, мертві з могиди не тиодячися, а втім... Скільки разів доводилосъ отбиватись кризь воїни, засийни, щоб вийти ціди, переязвати напругу втих вирішальних секунд, що лишаються до початку атаки. Ніч крізь ніч на висотах, де та w6a, иі аірок, лиш жиждавали прожектор і та зенітам...
— Чому, Забомими, ви віхоло не рассказуваєте про своє льогтащьве життя? Ви ж із гях, кого в нас називають то сояйжами, то дищарями неба. Нам вид час .евакуації дивитись бузи страдно на ворожі диталя, а ди ж їх збивав?
— Вій їх лущив, як горіхи, — зауважив тоном іронічним Дударевич. —Хіба по ньому не видно: натурою він камикадзе, дівдизіа-торпеда.
Тамарі його жарт не сподобався, видався безтактним.
— Ще тобі на цю тему іронізувати. Скажи спасибі, що иедолітиом був, коли інші й для тебе здобували Перемогу... Той, кому з пелюшок було забезпечене тепле амба-сздне існування, краще помовчав би в таких випадках... Вундеркіндом ріс, під крилом у папи-мами, а чиясь юність тим часом на фронтах згорала.
— Кожному своє, — кинув від керма Дударевич. — Не всім жо ставати героями.
— А я й не герой, — нахмурився Заболотний.
— Я вже помітила, — звернулась Тамара знов до Заболотного, — що фронтоні люди чомусь неохоче розповідають про свої подвиги. Ухиляєтесь ви також і від ризииві;ц про свою Сипю, про то, яку боротьбу іні на неї витримали. А я ж знаю! Мені з достовірнше джерел відомо, з якою гідністю відстояли ви свою любов кроти натиску декотрих наших чорнильних душ чіі, як мій Дударевіч! сказав би, окремих чорнильних душ, які ще подекуди мають місце. Знаєм, який натиск був на вас: “бери дужину з мовою”, “я доброю

читати