Завантажити

сонцем, — клацнуто їх, видно, перед самим вильотом, коли ось так на хвильку зупинились серед буйнотрав'я ці усміхнені соколи, і серед них у центрі Заболотний, ще зовсім юнак. Вигляд хлопці мають безжурний, руки вільно лежать на плечах один в одного, — така славна вийшла група... Небагато хто знає, що з усіх їх доля пощадила лише Заболотного... Низом через увесь кут фотографії розмашистий напис: “Запам'ятайте нас веселими!” І якраз над тим написом сліди куль.
Соня, накриваючи на стіл і помітивши, до чого прикута моя увага, сказала спокійно:
— Хотіла ті пробоїни пластиком заліпити, а мій не доз-воля... Хай, каже, залишається, як є. Щоб нагадувало. Щоб не забували опускати жалюзі... Таке страхіття пережити. Мій же бачив того кретина, — стишеним голосом додав вона згодом. — Спеціально їздив у поліцію, щоб глянути...
— Ти мав зустріч із тям негідником? — запитую Заболотного, коли він, несучи вазу з фруктами, з'являється в кімнаті. — Що воно хоч за тип?
— Слиняве товстопике створіння, на хімії розгодоване... Цілком сучасний подонок. Зі школи вигнали за тупість, читати ледь тямить, але на горищі, де виплодок цей розважався вінчестером, крім запасу набоїв, було знайдено ще й цілі купи расистської літератури...
— Наплодилося ж їх, — зітхнула Заболотна. — Увечері на вулицю сама не виходь, у парк не поткнись. Там навіть серед білого дня до тебе може вчепитися якийсь патологічний тип або звідчаєний наркоман: осміхом чемності шкіриться назустріч, а з-під плаща вже фінку показує — монету йому дай, бо він гине, йому треба зараз, негайно купити дозу наркотика... Може, й цей наковтавсь якоїсь гидоти?
— Принаймні тримався він досить нахабно, — сказав Заболотний. — Навіть хизувавсь: зовіть мене терористом... Що це він стріляв, не став і заперечувати. “Нащо ж ти стріляв?” — “А хотів зробити вашим малим комуністам сепрайс!” — (Тобто несподіванку...) — “Для чого сеп-райс?” — “А так... Сепрайс, і все”. — І при цьому гидка усмішка дегенерата.
— Звичайно, займатися б цією справою Дударевичу, а не Заболотному, — сказала Соня, — чи й хто інший міг би піти, чому саме Заболотний?.. Та це вже як водиться: ко-лв треба когось відрядити в їхні офіси на переговори, то щоразу жереб такий моєму ось випадав. Де найнеприємніше — туди неодмінно вашого друга пошлють...
— Ніхто твого Заболотного, Сонечко, не посилав — він сам зголосився, — уточнює господар.
— Отож... Бо йому найбільше треба! Відмовитись він не вміє! Хоч у пекло, а піде правди дошукуватись... Скажіть, — вона усміхнулась до мене раптом, — чи всі такі скажені виростали у тих ваших тернівщанських глинищах?
Ніби докір, а в словах її чую приховану гордість.
— Довелось нам, Соню, підвозити сьогодні одного хіпі, — певне, щоб змінити тему розмови, став розповідати Заболотний дружині. — Злива, ніч заходить, а він, до рубця промоклий, стоїть на узбіччі, “голосує”.
— І ви зупинялись? Не побоялись брати заброду пічного в машину? — вжахнулась дружина. — Серед них же і вбивці є!
— Цей, як бачиш, виявився мирним, на життя ближніх не посягав. Просто людина-квітка. Справді, серед них є такі, що вважають себе квітками. Нам випала квітка досить таки занедбана, та однаково довелось виручати...
— Певне, ще один бродячий філософ?
— Та схоже... В усякому разі хлопець не пустопорожній, — жвавішає Заболотний. — Деякі його міркування, безперечно, варті уваги. Скажімо, він вважає, що нам, землянам, потрібен який-небудь сигнал із всесвіту чи навіть з'ява позаземних пришельців — щоб нарешті нас об'єднати! В одне зібрати весь геній людства й поставити його на захист плаиети — ось потреба потреб, ось те, що дасть нам силу, отямигь, згуртує неуживчивих оланетян в єдине ціле і зарятує нас як рід!..
Я в подиві дивлюсь на Заболотного: що він приписує тому хіпі? Не говорив же той чогось подібного! А Заболотний, зрозумівши мій подив, весело приспокоюс мене:
— Міг, міг той хлопець і таке сказати. Адже йдеться про те, який шанс утриматись, зберегтись, не зникнути цьому біологічному видові після ночей Брахманових...
— Надто високі матерії, — сказала Заболотна майже недбало, і думка її знов новернулася до того жахливого випадку з обстрілом квартири. — Що серед дітей без жертв обійшлося — це таки щастя, хоча за Ліду, правду кажучи, я й зараз не зовсім спокійна. Днями Ліда призналась, яким він їй, той бандюга, страховиськом уявляється: волохатий увесь, з пазурами замість пальців, сидить між скелями хмарочосів і щовечора вистежує когось, припавши кривавим оком до оптичного прицілу гвинтівки...
Погляд Заболотної мимовіль ковзнув по зашторених вікнах. Видно, що той монстр, волохатий упир-дракула, час від часу тривожить тут не тільки дитячу уяву...
— Судили його? — питаю.
— Неповнолітній виявився, — каже Заболотний, — тим-то й покаранню не підлягає... Треба чекати, доки в дорослого вбивцю виросте... В терориста замаї ерілого.
— Та цур йому, не згадуймо таку погань проти

читати