Завантажити

ночі, — відмахнулась і Заболотна, ще й ще раз доладновуючи стіл з вечерею, щоб усе там було в неї ідеально.
Господар тим часом заходився клопотатися біля бару, вмонтованого в стіну, — видно, для нього це заняття приємне — чаклує над пляшками, як справжній бармен, кривдить лід в келишки, з веселими нотками в голосі допитується в дружини:
— Тобі сьогодні що? Чистий джин чи джин енд то-нік? — Це він вимовляє з якимось лукавим притиском на останньому слові.
— Мені тільки “енд тонік”, — відповідає дружина тією ж жартівливою інтонацією, і вони обмінюються усмішками, бо якесь, видно, тільки їм зрозуміле значення вкладають обоє в це своє “енд тонік”.
Є люди, біля яких почуваєшся легко, невимушене, здається, що ти їх своєю присутністю справді зовсім не обтяжуєш... Такі ці Заболотні. Не пригадую випадку, щоб мені було прикро в їхньому товаристві, завжди відчуваєш, що ти тут бажаний, тобі раді, та я певен, що це міг би сказати й будь-хто з їхніх гостей. Ось ми сидимо, неквапом вечеряємо, хто вживає чистий джин, а хто “енд тонік”, і мені приємно слухати навіть про їхнє суто родинне, про те, що старший син Олег нарешті подав їм звістку, — він у них мореходець і час від часу дає знати про себе то з Чорного, то з Середземного... Матері згадалось, як він проводжав їх востаннє, — звичайна сценка, а для неї вона така незвичайна: стоїть її син уже зовсім один серед аеродромного поля, дивиться вгору, махає літакові вслід, і вже тільки матері дано впізнати його — сонце суцільною плямою лягло на юнацьке обличчя.
— Мені здавалось в той момент, наче на всій землі він там стоїть один-один... Як вартовий планети...
Заболотний, вловивши присмуток у голосі дружини, хоче якось розважити її:
— У сипа вус моряцький висіявсь, а мама ще така молода... Правда ж, молода? — закликає він мепо в свідки.
— Втішай, втішай, — сумовито хитає головою дружина. — Пливуть літа, як вода у ярочку... Змайнуло життя, незчулися й коли...
І вона з ніжністю глянула на чоловіка. — Посивів ото як... Чи не рано ти в мене посивів, соколе мій?
— Саме вчасно, — схмурюється Заболотний. — А ось ти як була, так і є чорноброва.
— Не кажи, наліталась і я, —сказала притомлено. — Іноді вже й спокою хочеться...
— Ну-ну!—вдавано настрожив Заболотний. —Що за розмови: “налітались”? Все в природі створене для лету! Он і хлопці, — він очима вказав у бік фотографії, на своїх нестаріючих друзів. — До цього часу в польоті... Людина летить, летить земля, летить всесвіт зі всіма своїми тай-нощами, і ми з вами, власне, лише частка цього вічного лету, по-суті загадкового, до краю ніким не осягненого. Навіть не відаєм: чи безглуздий він, чи, навпаки, сповнений найвищої мудрості, такої високої, що аж не доступної для нас?.. Летимо — і це є життя!
— Додому хочу, — зненацька призналася Заболотна.
— І чого б то? — вдавано дивується чоловік.
— Там всюди наші, як каже Ліда... І не треба оцих жалюзі...
Заболотний, видно, відчувши потребу вивести дружину в її “мінорів”, раптом підвівсь із-за столу:
— Хочете музики?
Доки він клопочеться біля секретера, щось розшукуючи в своєму магнітофонному господарстві, дружина іронічно кивнула в його бік:
— Зараз буде його коронний номер...
— Де ж та касета? — нервово порпається Заболотний уже в іншій шухляді.
— Замість нервуватись краще спокійно повтори оту чаклунську формулу, — весело радить дружина і підказує, ніби в грі, скоромовкою:— “Віддай, куций, бо вдавишся! Віддай, куций, бо вдавишся!”
— Стоп! Віддав, заклинання помогло, — сміється Заболотний, вдоволений, що касета знайшлась.
Звичними, точними рухами він налаштував магнітофонну стрічку, ввімкнув звук, і ось у цій тиші, де ми, примовкнувши, ждемо, раптом виникають тойенькі, дивні якісь позивні, що, здасться, долинають до пас із далеких світів, десь із пайвіддалепіших галактик...
В кімнаті сталося щось, і це щось подібне чуду:
Коник степовий сюрчав!
Я помічаю, як Заболотні змінились, обличчя в нього і в неї враз проясніли, наче опинились обоє десь-десь і наче інше повітря наповнило кімнату, і вже й ті молоді льотчики зі стіни, що стояли, обійнявшись, у фронтових аеродромних бур'янах, стали до цієї музики дослухатись...
— Хобі його, — влучивши паузу, кивнула Заболотна на чоловіка. —Якось привіз записаного перепела, іншим разом — тьохкання солов'я із тернівщанської балки... а це ось, будь ласка, коник виступає...
Ми слухали. Недосяжна галактика тернівщанського степу дарувала нам зараз свою ледь чутну, з гарячого повітря зіткану музику.
— Це тепер модно, — відгукнувсь Заболотний від магнітофона. — Мелодії коників, різних цикад сьогодні успішно тут конкурують навіть з платівками бітлзів... У нехитрій цій музиці нервовий наш вік шукає для себе заспокоєнь. Та й раніш люди щось у ній для себе знаходили. Анакреон чи хтось інший з античних поетів навіть оду склав на честь ось такого, мабуть, найменшого в

читати