Завантажити

неї лиш смугою накіптюжених придорожніх дерев, влаштувались ли'нем до степу біля купи запашної, щойно скомбайнованої соломи, — щодалі на південь скошених полив стає більше, свіжі стерні з розкиданими по них ось такими солом'яними купами підступають до -самої дороги. Тіліьки ввернули з траси, і відкрився їм зовсім інший світ — сиовыедий тиші, злагоди, світ бджоли і квітки, світ гармонії! Так принаймні сформулювала Тамара свое відчуття, першою опустившись на сріблясту травичку під лісосмугою, де, не зачеплені комбайнам, дружно спйвісиують духмяні ваоид'ьки, й буднік, і навіть падалішній соняшник, до якого прилипло кілька бджолят...
Поруч солома, пухка, ще надіовнена духом сонця, на тиі незабаром і розпласталися горілиць Дударевич та Заболотний. Зараз у них ніяких дискусій, їм навіть перемовлятися нехіть, тут чуєш лише, як тобі заспокоюються нерви, як посту.іюво з тіла виходить втома й напруга дороги.
Палас захід. Ссшце сідас у вишю-чорвош моря імли, стоп кутається в куряву, і в тій червоній куряві комбайни ходять десь аж ка краю землі. Звідти, з безкраїх стерои, на Тамару віс теплом полиі, у повітрі чаду зовсім не чути, хоч траса шкварчить десь зовсім поруч за лісосмугою. Там, за деревами, летить і летитт. потік машин, лишаючії по всій трасі бокниовниі гар, а тут це здорово польоні попітря саме пливе у грудії, і чуєш, як суха земля після денної спеки дихає до тебе гарячим, майже тілесним теплом. Тамара, перебуваючи просто в блаженстві, щиро ії схвильвав каже:
— Друзі, нікуди я звідси не хочу... Заболотний, акредитуйте мене при ваших степах! Кожного вечора, кожного раіиіку відчувати ці простори, бачити це світло небес... Яке щастя... А ми його десь-інде шукаємо... Ні, тут відроджується душа!
Дударевич стежить за дружиною з ревнивою гордістю: він любить, коли Тамара ось так розхвильована... Це про жінок такого складу кажуть: пристрастю жагтить! Але до кою, до кого? В цьому він ніколи не певен...
— Тільки не думай, люба, ще тут еала свята, — застеріг дружину Валерій. — Бачила комбайнера? Спитала б його про щастя. Такий у жнива як викроїть для сну годину чи дві, то й добре.
— Зате людина має міцний, здоровий сон. А ми на нембуталах... Ні, тут чудово! Тут би я в когось могла б закохатись!
Супутники до неї ве відгукуються, вони ніби поринули в нірваду, в стан повдаго спокою; здається, примирившись зі всім на світі, мовчки споглядають над собою небо високе, ніби вперше ними поботіене, вперше для себе відкрите...
— Що таке людина в степу, та ще й розпростерта отак горілиць? — по якомусь там часі стиха запитує Заболотний мовби сам себе. — Це людина наодинці з вічністю.
— А нам з Дударевичем серед вашої вічності знайдеться місце? — доцікавлюється Тамара жартливо.
— Прилаштуємо.
— І який ми в ній матимем вигляд?
— Цілком респектабельний. Двоє благополучних людей, котрі мають, усе, щоб бути щасливими...
— Ви так вважаєте?
— А чому ж жі?
— Легко сказати — щасливі. А якщо людина не зреалізувала себе, своїх природних можливостей:? Тоді що?
— Іноді ми женемося за примарним, перебільшуєм значення речей неістотних, без яких людина може обійтися... А натомість полишаємо поза увагою те, чому, власне, немає ціни... Щоденно папери, сейфи, портфелі, коктейлі, а ви чуєте, он коник цвірчить? Коли ми чули його?
— Крім трав, наш Заболотний в однаковій мірі не байдужий ще й до комашні всякої, — розморено каже Дударевич у своєму іронічному тоні.
— Можете сміятись, а я справді маю сентимент до різних малих створінь...
— Це інтересно! — вигукнула Тамара. — Десі не помічала за вами такого. Просто зворушливо: Заболотний-крига, Заболотндй-кремінь — і раптом...
— Ні, серйозно... з дитинства люблю, скажімо, ось таку тріскотняву коників — сам не знаю чому. Для мене в їхнім цвірчанні ну, як би сказати, є щось ніби неземне. Звуки їхні мовби від сонця... Згодьтесь, це таки рідкість. Божественна рідкість.1
Лагідністю надвечірньою віяло від степу, небо тішило зір. Тамара задивилась угору, в блакить.
— В якихось племен Океанії блакитний колір вважається символом безсмертя... Он і ластівка з'явилась... дивіться, як вона віражує в повітрі... Скільки пластики в тому польоті.
— Здобич ловить на льоту, — пояснив Заболотний. — А мистецтво маневру справді незрівнянне... Ас!
Сонце зайшло, тихо пірнуло в червоні імли за небокрам, але степ все ще залишався повен світла, і білі незрушні хмари по обрію, “степові Арарати”, проступили зараз ще мовби виразніше.
— Як то він гарно сказав: добрі хмари, — мовила стиха Тамара. — І гак вдало названо: “діди”. Мов сиві патріархи сіли попід юртою неба й поринули в задуму... Сивочолі, спокійні, велично споглядають звідти свою планету. Ану, які ви там є? Чим зайняті, чим заклопотані? Чи не надто здрібніли, потонувши в житейських марнотах?
— Це правда, все вони бачать, — в тон їй додав Заболотний. — І наші правди, і наші кривди, і цю нашу трасу,

читати