Завантажити

вовка.
Розділ шостий
СИНІЙ ЗОШИТ
Улянці здається, що сині Мартині оченята схожі на проліски. І вії в неї такі, мов пелюстки у пролісків — кінчики гострі, як стріли. Та пролісок тихий, незлобивий, а Марта — у, злюща! За подружку свою, Улянку, очі видряпає.
— Я йому таке зроблю,— сказала Улянці,— що довіку не забуде.
— Кому, Марточко?
— Жукові тому чорному, Демкові! За твій зошит, Улянко-кульбабко! —І пошепки на вухо: — Я йому в кишеню пальта повну чорнильницю виллю. Тільки чорнила шкода: піволівця чорнильного зістругала.
— А хіба то його пальто? — похмурніла Улянка.— Він не сам його пошив, а батько йому справив. Макар Макарович.
— Ну, то й що?
— А те, що не роби цього, бо Макар Макарович такий чоловік... на весь ліс...
Марта відвернулась розчарована: учора скільки думала над цим планом помсти, а Улянка все зруйнувала одним словом.
Та ще більша несподіванка для Марти трапилась на уроці.
Тільки-но увійшла в клас Людмила Степанівна, то відразу і викликала Улянку Голуб. І з купи зошитів витягла один зошит, дбайливо загорнутий у газету. Улянка впізнала його й похнюпилась. Мимохіть позирнула на Демка, а він, мабуть, теж уже догадався, що зараз буде, і, вдаючи байдужого, надував рум'яні щоки.
Людмила Степанівна голосно й суворо спитала:
— Голуб, як ти наважилась подати вчительці такий зошит?
І вона показала так, щоб бачили всі учні залляті чорнилом сторінки.
Улянка мовчала, тільки обличчя в неї зашарілось, а думки так і билися в голові. Що відповісти Людмилі Степанівні? Ще сьогодні дівчинка лагодилась сказати вчительці, що це зробив Демко. Та тільки зараз їй спало на думку, що, виказавши школяра, вона для всього класу стане ябедою. Дві клички вважались найганебнішими в школі: “підлабуза” і “ябеда”. Улянку вже кликали підлабузою. Невже ж вона хоче ще стати ябедою?
— Голуб, я не думала, що ти така неохайна. Подати такий зошит — це неповага до вчительки. Ти це розумієш?
Улянка, не підводячи голови і не дивлячись у вічі Людмилі Степанівні, промовила:
— Я ненавмисне... Пробачте...
Чула, як неспокійно завовтузилась Марта, як засопів Демко — і чому він так голосно сопе?
Буває так, що з усієї сили надувають діти повітряний м'яч, який ось-ось лусне з тріском, як постріл. І всі напружено чекають і бояться цієї хвилини. Та несподівано повітря з м'яча виходить з легким сичанням, і ніякого пострілу не вийшло. І тоді на дитячих личках з'являється розчарування, але напруженість минає, і всі легко зітхають. Так зітхнув з полегкістю, здалося Улянці, весь клас.
— Щоб це було востаннє,— вимовила Людмила Степанівна, і її голос уже звучав спокійно.
Вона почала роздавати школярам їхні зошити.
Те, що Улянка взяла на себе чужу провину, страшенно вразило Демка. Він ледве досидів до закінчення уроку: так йому хотілося дізнатись у Улянки, навіщо вона так зробила. Ще й пробачення попросила в учительки. А Демкові, звичайно, найпевніше відомо, що зошит залив чорнилом він сам, Демко Рогоза, і навіть і досі ще не зійшли з його пучок чорнильні плями після цього вчинку. Він уже приготувався до того, що Улянка скаже на нього Людмилі Степанівні.
Проте, коли закінчився урок, він не підійшов до Улянки: було ніяково. І Демко взявся сам собі пояснити Улянчину поведінку. Та що тут і пояснювати, коли кожному видно, в чому справа. Злякалась Улянка, і все. Атож, злякалась твердих кулаків його, Демка Рогози. Ого, дарма що йому тринадцять років, а не тридцять. Дарма! Хіба не він бився недавно навкулачки з отим здоровилом Омельком Чичибабою, котрий у кожному класі сидить по два роки? А хіба не він спинив на вулиці норовистого білого коня Фріца, який утік із стайні.
Ось яка Улянка Голуб! Що вже підлабуза, а ще й боягузка. Злякалась. А й то, не любить Демко ябедників, хтозна-як не любить!
А все ж таки чомусь сам собі не вірить хлопець. Наче стоїть за спиною в Демка інший Демко і шепоче:
“Не тому, що боїться твоїх кулаків, не тому!”
На великій .перерві Демко взяв свій новий синій зошит, в якому було аж шістнадцять аркушів, і непомітно поклав його під парту Улянці.
Після уроків, коли школярка складала свої книжки, вона виявила цей чужий зошит. Вона повертіла його в руках, перегорнула аркушики.
На обкладинці зошита не було написано прізвища. Улянка знизала плечима й вийшла в коридор. У коридорі чомусь стояв Демко. Дивно, кого ж він отут чекає, коли вже всі школярі пішли додому й Улянка йде останньою?
Але дівчинка не виявила ніякого подиву, наче вона знала, що обов'язково побачить тут Демка. Вона підійшла до нього і спокійно простягла йому синій зошит.
— Візьми. І більше ніколи не клади мені під парту.
— Який зошит? — почервонів хлопець.— Чому ж він — мій? На ньому ж нічого не написано!
— А звідки ж ти знаєш, що на ньому нічого не написано?
Що міг відповісти на це Демко?
— Кажу — не мій! — затявся він. А з голови не йде думка: “Та як же вона справді довідалась?”
Демко не знав, що Улянка просто догадалась, та й усе.

читати