Завантажити

голосу людського, тільки невідома землянка, в якій ховається якийсь відлюдок.
“Тікати! Мерщій тікати!” Улянка вже була встала, щоб здійснити свій намір, та в цю хвилину подумала: як вона може втекти, не довідавшись, хто живе в цій землянці? Що скаже тато, коли повернеться — хіба йому весело буде від того, що його дочка — страхополох?
Тільки-но так подумала Улянка, як до неї долетів звук, схожий на тріск сухої гілочки. Звук був дуже невиразний, його міг викликати і заєць, і лісовий птах, та це могла бути й людина. Улянка перестала дихати й сторожко прислухалась. І ось вона вже ясно почула, як зашелестіло сухе листя під чиєюсь ногою.
Між деревами майнула людська постать. Невідомий ішов просто до землянки. Часом він зупинявся, присідав і підозріло оглядався навколо.
Незабаром він наблизився до дерева, за яким принишкла Улянка. З жахом упізнала вона заросле обличчя невідомого й шапку-ушанку.

Розділ дев'ятий
В ОСІННЬОМУ САДУ
— А піди лишень, синку, в сад,— сказав Макар Макарович.—Тям голова колгоспу всіх школярів скликає на допомогу. Зайці в атаку пішли на щепи.
Молодий колгоспний сад починався відразу ж за селом, на косогорі. Коли прийшов Демко, там уже було багато школярів. Вони прив'язували до мотузка папірці, встановлювали на тичинах млинки-тріскачки. Заєць лякливий — зашелестить від подиху вітерця папір, затріщить млинок, косоокий боягуз зараз же навтіки.
— Ви подумайте, скільки щеп попсували! — скаржився голова колгоспу. Він був високий, у кудлатій шапці, і коли розмовляв, то розмахував руками, і, може, через це здавався Демкові схожим на вітряка.
Молоді яблуні рівними рядами спускались з косогору, наче тікали кудись у далечінь, рятуючи від заячих зубів свою кору.
— Парканом би обнести! — вимахував руками голова колгоспу.— І тут, і з того боку, і звідти, від левади. На той рік спроможемось!
Демко і собі почав розмотувати мотузок і прив'язувати папірці. До нього підійшов Омелько Чичибаба, здоровило у вухатій шапці.
— Покинь! — наказав він.— Тут без тебе впораються. Йди млинки робити.
Іншим разом Демко, може б, і не послухався, “що ти мені за вкажчик!”—сказав би, але робити млинки справді було цікавіше, і він пішов до школярів, які зібралися в коло перед солом'яним куренем. Тут розташувалася похідна майстерня млинків, пропелерів і тріскачок найрізноманітніших систем, залежно від хисту винахідника. На гарячому вугіллі, яке роздмухував вітрець, підігрівався клей; Микола Суховій, Демків однокласник, посинілими від холоду руками колов ножиком очерети; Ївга Бузько, дочка голови колгоспу, клеїла пропелер, інші майстри тут же випробовували свої витвори, і кілька млинків, крутячись на вітрі, весело деренчали, гули, лопотіли й дзижчали, як ґедзі.
— За сто верстов зайці втечуть! — засміялася Ївга.— Правда ж, Марто?
Демко озирнувся й побачив Марту, яку спочатку не помітив, бо вона сиділа з другого боку куреня, притулившись до нього спиною, і ножицями різала газетний папір на рівні смужки.
— І ти прийшов? — обізвалась вона, угледівши Демка, і насупилась.
— А що? — відрубав хлопець. Йому стало неприємно, що Марта зустріла його так непривітно.
— Нічого,—сказала дівчинка,—тільки не заважай нам. А то ще чорнилом мене обіллєш.
Демко спалахнув, та цього разу промовчав. Йому дуже хотілось шпигонути Марту гострим словом. І для чого, справді, вона згадала про чорнило? От ще!
— Ти мені не зачіпай Улянки,— знову сердито промовила дівчинка.— Я все розповіла Людмилі Степанівні про зошит!
— Ти? —вихопилось у Демка.— А хіба не Улянка?
— Авжеж я. І не боюсь тебе ніскілечки! І Улянка не боїться.
— Ябеда ж ти! — бовкнув Демко, а в самого так не гаразд стало на серці. І навіщо було чіпати той клятий зошит? Зовсім задарма зобидив Улянку-кульбабку.
— Ти думаєш, що я?..— промовив до Марти.— Я зовсім не такий. Я думав, що вона мазунчиком до вчительки підлещується.
— У неї того й у гадці немає,— сказала Марта, клацаючи ножицями.— Я ж її подружка, все знаю.
— Не знаєш ти того, що я знаю,—вимовив Демко й ураз долонею затулив собі рота. Та Марта не звернула на це уваги.
Злякався хлопчина, що ледве не прохопився зайвим словом. Він відчув прилив солодкої гордості: ось він, Демко, знає таку велику таємницю про Улянку. А Марта, хоч і Улянчина подруга, а не знає нічого. І хоч таємниця була сумна, та все ж Демко гордився, що йому звірився батько.
До гурту підійшла Людмила Степанівна з садівником Захаром Захаровичем. В руках у вчительки були залізні граблі, і Демко догадався, що вона загрібала скошений сухий бур'ян.
— Ви не знаєте, Людмило Степанівно,—підкручував садівник вуса, довгі й тонкі, як у жука-вусача,— я в самісінькій Полтаві служив головним садоводом. В обласному центрі. Так-то. І мені тут досить тісно в колгоспному масштабі.
Людмила Степанівна посміхнулась:
— Але ж ви, бачу, навіть у колгоспному масштабі не впорались із зайцями. Ледве сад не з'їли.
— Вживаємо заходів. Ви бачите, які тріскачки! Не тільки

читати