Завантажити

долоні кілька жолудів.—Хто їх так гладенько відполірував? Адже вони дзеркальні, ну просто дзеркальні! Блискучі, гладенькі, і який у них ніжний золотистий колір! Ось цей — світло-жовтий, цей — коричневий, із світлим кружальцем на тому місці, де була чашечка. Милі, милі жолуді, як я вас люблю, лісові осінні гості.
— Чому ти кажеш гості? —спитала вожата.
— Це так ви самі сказали — пам'ятаєте? “Маленький лісовий гість...”
— Ну, тут вони не гості, а в себе вдома, в рідному лісі.
Осінній ліс ожив. Скрізь дзвеніли веселі дитячі голоси. Лісова соня — маленька звірина, збентежено визирнула з покинутого сорочачого гнізда, яке вона облюбувала собі на зиму, і знову злякано сховалась у нього, не помічена дітьми. Сороки спочатку зняли неймовірне стрекотання, попереджаючи всіх лісових мешканців про появу людей. Та незабаром полетіли далі, в лісову глибочінь. Ось упаде сніг, то тоді вони всі перекочують поближче до людського житла.
У дітей були кошики й полотняні торбинки. Найзручніше було збирати жолуді в кошики. Улянка дуже горювала: вона порізала долоню і тепер збирала жолуді лівою рукою. Це було незвично, дівчинці здавалося, що вона працює повільно, не так, як інші.
— От яка я нещаслива,— сказала вона Демкові.— Тепер я найменше за всіх назбираю жолудів.
— Ти працьовита,— відповів Демко.— Ти і лівою рукою багато збереш.
Так якось траплялось, що хлопчик майже увесь час був недалеко від Улянки.
— Дивись,— говорила вона,— ось жолудь з дірочкою. Якийсь жучок-шкідник провертів. А ось — зовсім легкий, порожній. Я такі викидаю.
Вона пішла пересипати свої жолуді з кошика в мішок, який лежав під деревом.
Демко набрів на кілька старих акацій. Давно вже облетіло з них листя, але довгі чорно-коричневі стручки, схожі на черв'яків, ще висіли на гіллі, чекаючи, доки міцні заморозки не скинуть їх на землю.
Хлопчик дуже зрадів:
— Улянко,— покликав він.— Акації! В кожному стручкові повнісінько насіння!
Крім Улянки, надійшов ще Микола і допоміг товаришеві злізти на дерево. Демко назбирав повний клуночок стручків.
— Дома вони в мене підсохнуть,— весело говорив він,— і я все насіння вилущу. Адже в лісі все повинно рости, правда? Не тільки дуби. Я дуже люблю, як пахне акація. Це — біла, запашна. Її й бджола любить.
Улянка все більше переконувалась, що їй з хворою перев'язаною рукою не зібрати стільки жолудів, скільки назбирають її товариші. Он у Марти вже вдвоє більше у мішку!..
Шелестіло під ногами сухе листя, гостро пахло грибами. Та ось і вони! Високі, на тонких ніжках! Ціла купа! Опеньки! Звичайно ж, опеньки!
— Їх тому і назвали опеньками,— сказав Демко,— що вони ростуть коло пеньків. Не опеньки, а колопеньки!
Улянка засміялась:
— Ти вигадаєш!
Вона вже не сердилась на нього за зошит. Забулася образа. Та й сам хлопець з деякого часу зовсім змінився — не приставав, не штовхався, не дратував. Наче підмінили його — іншим став Демко. Дівчинка не задумувалась над цією зміною — адже так і повинно бути, адже порозумнішати колись треба!
— Вони смачні,— промовив Демко,— оці “колопеньки”. Тільки вони шкідники лісу. Мені тато розповідав. Вони, розумієш, ростуть не тільки біля старих пеньків, а й під деревами, на кореневих шийках. І все дерево заражають гнилизною. Ось які опенькі!
Хлопчик назбирав повний кошик жолудів, якось дивно, швидко позирнув на Улянку і байдуже сказав:
— Ну, піду висиплю в мішок.
Він пішов озираючись, але дівчинка не помітила в його поведінці нічого незвичайного. І ніхто не бачив, як Демко нишком підбіг до Улянчиного мішка.
На лісовій дорозі запирхав кінь і застукотіли колеса. Приїхав за жолудями лісничий Макар Макарович. Незабаром до дитячих голосів приєднався його розкотистий сміх.
— Ого-го! Та тут, мабуть, на одну підводу не забереш! Постарались!
Улянка схилилась над своїм мішком. Що таке? Вона добре пам'ятає, що в мішку було жолудів значно менше. Ні, напевно, це їй так здалося! Отже, вона теж багато назбирала! Важкий мішок, і не піднімеш! Як же це вона могла стільки назбирати? Дивно, та й годі!..

Дівчинка перебирала пальцями гладенькі вологі жолуді, і вони пахли лісом, осінню, опалим листям...
Раптом почула дзвінкий голос Марти:
— Сюди-и!.. Що я знайшла-а!..
Марта стояла, схилившись над чудернацьким клубком жовтого сухого листя. Очі в дівчинки блищали, на щоках виступив рум'янець. Прийшла Ївга, прибігло кілька хлопчиків і дівчаток.
— Та це ж їжак! — вигукнула вожата.— Звичайно, їжак.
Це був якийсь дивовижний їжак, увесь в опалому листі.
— Я його в кущах знайшла! — збуджено пояснювала Марта.— Дивлюся — футбольний м'яч, чи що?
— До зими приготувався,— сказала Ївга.— Так їжаки завжди — почне перекочуватися по листях, доки вони понастромлюються на його голки товстим шаром. Так і зимує.
Всі зацікавлено розглядали знахідку.
“А який їжак підсипав у мій мішок жолудів? — думала Улянка.— Все-таки не могла я сама стільки назбирати! Хто ж?”
Вона підозріло глянула на Демка. Але

читати