Завантажити

піонерську пісню про свою Вітчизну, про рідного Леніна...
Мала лісничиха слухала пісню, радісно і схвильовано стукало серце. Була вона серед дорогої, рідної сім'ї...
Розділ чотирнадцятий
ЛИСТ
Учора на уроці географії у Марти випав з книжки лист-трикутник. Улянка підняла його й подала подрузі. Це був лист з фронту від Мартиного батька.
— Ти чому мені нічого не сказала про це? — спитала Улянка.— Давно одержала?
— Я забула... Їй же бо, забула,— казала Марта.— І тобі скоро прийде лист, ось побачиш!
Але Улянка бачила по зніяковілому обличчю подруги, що та зовсім і не думала показувати їй листа.
— Ти думаєш, що я... що мені...—почала Улянка й не доказала.
Вона взяла в Марти листа й акуратно переписала собі в зошит адресу.
Увечері того дня Улянка довго сиділа над папером. Вона складала листа Мартиному батькові. Дівчинка написала, що живе вона в лісниковій хатині, що Марта — її подружка і що вона, Улянка, давно-давно вже не має листів від свого батька.
“Дядю, розпитайте на фронті в сусідів,— писала школярка,—чи ніхто не знає, де мій батько, Андрій Свиридович, по фамілії Голуб, котрий працював до війни лісником на Мгарській дачі під Лубнами. Хай подасть про себе звістку, бо мами вже немає і я зосталася тільки з дідом Маврикієм. Так і живемо вдвох у лісі. А третя — коза Білочка з козенятами”.
Рано встала сьогодні Улянка. Вона уявляла, як укине листа в поштову скриньку, як повезуть його в поїзді на фронт, як розпитуватиме скрізь батько Марти про Андрія Свиридовича Голуба...
Дівчинка нашвидку поснідала, намотала на ноги теплі онучі і взулася в чоботи. Зібрала книжки, листа поклала за пазуху.
За ніч підвалило снігу, і йти було важко. На лісовій просіці з заметів визирали верхівки торішнього бур'яну. Навколо кожного стебла сніг був посипаний дрібнісінькими чорними мачинками. Улянка придивилась — це було бур'янове насіння.
На високій стеблині сидів снігур. Груди в нього були рожеві, наче він почепив собі на шию намисто з шипшини. Стеблина хилилась, і снігур кивав довгим хвостом, тримаючи рівновагу.
Край просіки росли кущі колючого терну. Улітку крізь них не пролізти, а тепер кожний кущ світився наскрізь. Між трьох гілочок чорніло торішнє кругле гніздечко. “Мабуть, малинівки або чечітки,— подумала школярка.— Добре, що пастухи влітку не знайшли, а то б видрали”.
Дівчинка поспішала. Вона вирішила зайти перед уроками ще на пошту і вкинути листа.
Ось тут колись грав у крем'яхи струмок. Зараз тільки замети біліли навколо, в тиші крумкав ворон, наче скаржився на свою самітність.
“Крумк, крумк!” Улянка прислухалась. “Крумк, крумк!”—прозвучав голос ворона, застережливий і тривожний.
Дівчинка враз зупинилась, бо побачила перед собою кроків за тридцять великого сірого собаку. “Крумк, крумк!” — востаннє прокричав ворон-крумкач.
Собака сидів на задніх лапах і дивився на Улянку. Вона відразу догадалась, що це вовк, і страшенно перелякалась. У ту хвилину, коли дівчинка, отямившись, хотіла кинути книжки й лізти на найближче дерево, звір устав і ліниво, не озираючись, пішов з просіки в кущі.
Улянка боялася йти далі. Та лист не давав їй спокою. Його треба було вкинути в скриньку якнайшвидше!
Вона повернулась додому, дід Маврикій здивувався :
— А чого це так швидко, онуко?
І ще більше здивувався старий, коли Улянка взяла берданку.
— Діду,— сказала вона,— я зустріла зайця. Підстрелю по дорозі, як ви думаєте?
Дід Маврикій знав, що на своєму віку мала лісничиха вбила вже двох зайців. Він не заперечував.
— Ось тільки щоб у класі школярі не попсували ружжа...
Ніхто не знає, як стукало серце в Улянки. Але дівчинка хотіла вкинути листа тільки сьогодні. Хто знає, може, завтра вже буде пізно...
Найстрашніше було минати те місце, де сидів вовк. На снігу добре відбився слід його лап. Відбитки були завбільшки з долоню. Улянка озиралась на всі боки і стискувала рушницю. Впаде з шелестом грудочка снігу з дерева — хмарка срібного пилу розтане в повітрі, а все тіло так і потерпне. Хоч би швидше дійти до першої хати! Вовка ніде не видно, та хтозна, може, він побіг у хащу скликати всю свою зграю.
А в цей час, поринаючи в м'якому снігу, вовк пробирався Одудовим яром до свого улюбленого місця. На крутому узгір'ї весняна вода підмила колись коріння старого клена. Дерево впало верховіттям вниз, до підніжжя узгір'я. Коріння вивернулося з землі, утворивши яму. В цій ямі й переховувався від людських очей вовк. Це був той самий старий самітний вовчище, що вночі добивався до Улянчиної кози. Років чотири тому його поранив мисливець, і звір на все життя запам'ятав, що зустріч з людиною приносить страшну небезпеку. Тож і знайшов він собі схованку в найглухішому лісовому закутку.
З радістю побачила Улянка першу хату на краю села. Дівчинка притулилась до тину й відпочила. Тепер уже страх минув. “Даремно боялась!” — подумала.
Ось і вулиця. Улянка дійшла до пошти й укинула в скриньку листа. Зверху на скриньці, як сувій вати, лежав сніг —

читати