Завантажити

насипало вночі. Дівчинка рукавом змела його, щоб бува не потрапив у щілину і не замочив листа. Потім вона прочитала напис, що листи виймаються щоденно, і подумала, що, напевне, вже сьогодні її листа повезуть на станцію. Долонею ніжно погладила скриньку з усіх боків, мовби це була жива істота, і, зітхнувши, пішла до школи. Стало хороше й легко на серці, наче батько вже знайшовся — живий і здоровий.
Та на урок школярка спізнилась.
Двері в клас відчинились, і в щілину просунулась цівка рушниці. А вслід за рушницею з'явилась і Улянка.
Ви уявляєте, що тут сталося? Школярі посхоплювалися з місць. Людмила Степанівна підійшла до дівчинки, обережно взяла берданку й поставила її в куток.
— Улянко, що це означає? — спитала здивовано й суворо.
Напруженість і піднесення разом зникли, і дівчинка стомлено відповіла:
— Я зустріла вовка... Ну, й узяла рушницю...
Ці слова приголомшили школярів. Вони знали, що Улянка — хоробра, що вона викрила в лісі поліцаїв. Та ніхто не сподівався, що школярка не злякається вовка. Уява малювала сірого звірюгу з вискаленими зубами, який, злобно виючи, задкує перед Улянчиною рушницею.
Раптом тиша, що постала в класі, захоплені погляди школярів зненацька викликали в Улянки бажання ще більше вразити своїх товаришів.
— Такий вовчище, завбільшки як теля,— сказала вона.— Ну, почекай, думаю, ось візьму я берданку! Людмила Степанівна непомітно посміхнулась.
— Але в школу ходити учням з рушницею якось незручно. Я поговорю з Макаром Макаровичем, щоб за тобою заїздила підвода.
На перерві до Улянки підійшов Демко.
— Я теж за тобою заїздитиму,— шепнув він. До них підскочила Марта.
— Що ти їй шепочеш? — гукнула вона.— Улянка не твоя, а моя подружка! Йди собі геть до хлопчаків!
Коли Улянка повернулась додому, дід Маврикій звісив з печі голову і уважно обдивився онуку.
— А де ж заєць? — спитав.
— У лісі залишився, дідусю.
— Буває,— погодився старий.
Він зліз з печі.
— Готуй, онуко, на стіл, а я, давай, повішу ружжсо, щоб бува не стрельнуло.
Він узяв берданку, оглянув її і здивовано промовив:
— Та воно ж не заряджене!
Улянці здалося, що в неї почервоніли навіть вуха. Дівчинка згадала, що сьогодні вранці, беручи з собою рушницю, вона забула її зарядити.
Розділ п'ятнадцятий
БЕРЕЗОВИЙ СІК
Макар Макарович щодня тепер присилав за Улян-кою ріжнаті санки, в які було запряжено високого білого коня Фріца. Його захопили в німців партизани, і ця назва лишилась за конем і тоді, коли він потрапив у лісництво. На шиї в коня була чорна пляма, і лісники жартували, що то, певне, відбиток долоні його колишнього господаря-німця.
Часто за дівчинкою заїздив сам Макар Макарович із сином. У таких випадках Демко правив, і тоді в нього був страшенно відчайдушний вигляд, наче хлопець завжди тільки те й робив, що виїжджував диких і норовистих коней.
Саме на Новий рік Демко захворів, і влаштувати в лісі живу ялинку не довелося, та Улянка зате зліпила з снігу великого Діда Мороза біля порога хати. У нього були очі з вугілля, червоний рот з буряка, і в руках у діда стримів замашний ціпок.
— Калина-малина! — вигукнув Макар Макарович.—- Не хотів би я зустрітися з таким дідусем увечері в глухій місцині! Страшніший за вовка.
Дід Мороз стояв довго, до березня. Потім щодня пішли тумани, із стріх закапало. За ніч підморожувало, і вранці з хати, немов довгі скляні пальці, звисали крижані бурульки.
Найшвидше розтанув сніг навколо дерев, і тепер кожний стовбур був оточений кружальцем чорної вогкої землі. Наче кожна береза, і дуб, і клен, і всі інші дерева росли з чорних круглих мисок.
Якось уранці вийшла Улянка з хати й побачила на верхівці береста ворона. Та він був тепер не сам. Поруч із крумкачем сиділа його подруга — ворониха. Вони знялися в повітря й заграли стовпом, злітаючи вище й вище, а потім ураз каменем упали десь за лісом.
Туман стояв, як сива хмара, синиця співала цілісінький день, і Улянка знала, про віщо вона співає:
“Не вірте туману, за ним ховається сонце. Ціві-ців, ці-ві-ців! Зима втекла в Одудів яр. Ціві-ців, ціві-ців! Вчора я поклала в дупло трете яєчко! Ціві-ців, ціві-ців! Кидай сани, бери віз!”
І коли справді приснуло з-за туману сонце, сніг швидко зійшов, на лісових узгір'ях і дорогах навперебій засурмили, забулькали, зашуміли заклопотані струмки, а горобці-розбишаки на хаті підняли такий гармидер, що ніякого сумніву не залишилось — прийшла весна.
У вільний час Улянка блукала лісом, ходила від дерева до дерева, обіймала чорні дуби, блакитні осики, білі берези, сіро-зелені граби. Стовбури були вогкі, спітнілі, вони довго брели через усю зиму по пояс у заметах, захекались і парували, немов аж боки їм здимались. А на кожній гілочці, на кожній бруньці висіла, як серга, повна крапля — чи весняної води, чи живучого соку.
Кожний рівчак і ямку сповнювала по вінця вода — чиста, як сльоза, відстояна від каламуті, зелена від рясту, який уже пробивався на дні. Стебла пролісків, як шилом,

читати