Завантажити

Хлопець переміг себе й посміхнувся:
— Авжеж нічого... Здалося тобі, та й усе. І рибу поїдемо лучити... Усі втрьох.
— А про зошит я вже й не пам'ятаю нічого,— промовила дівчинка.— Ой, я й забула,— метнулась вона до печі.— Я ж узвар який зварила! Сідай за стіл.
Вона налила в миску узвару, долила солодкого соку з цукрових буряків. Сіла напроти Демка. І вони почали їсти ложками з однієї миски.
Демко голосно сьорбав, і Улянці здалося, що коли він ковтає, то вуха в нього ворушаться, і це смішило дівчинку.
— Смачні грушки вродили в лісі,—сказав хлопець.
Демко попоїв, устав з-за столу й подякував. Йому не хотілося йти звідси — з теплої хати. Він би ще охоче побув з Улянкою, та вдома чекала робота. Матері ж не було, то доводилось Демкові багато поратись по хазяйству.
Він придумував, що б ще сказати дівчинці. Йому було неприємно, що вона побачила в нього сльози.
— Кульбабко,— сказав він,— хочеш ялинку влаштуємо в лісі?
— Новорічну?
— Авжеж. Тільки не в хаті, а в лісі. І ялинка буде не зрубана, а жива, справжня ялинка.
Захопившись своєю вигадкою, він із запалом розповідав Улянці, як можна прикрасити ялинку, засвітити свічки, а внизу, біля стовбура, поставити сніжного Діда Мороза.
— Я тільки один раз була на ялинці,— сказала Улянка.— В школі. Ще до німців.
Вона глянула на широкий Демків піджак—цього разу всі ґудзики на ньому були однакові, але одного невистачало.
Дівчинка метнулась до білої липової скриньки, пошукала там щось між ниток та наперстків і весело повернулась.
— Знайшла! Дивися, він майже такий, як і в тебе. Вона показала йому ґудзик:
— Зараз пришию.
— Не треба,— сказав він.
Та вона вже впіймала його за поли. Він стояв і дивився, як швидко і вправно вона орудувала голкою.
Улянка перекусила зубами нитку й сіпнула ґудзика.
— Міцно.
— Я його не згублю,— сказав Демко.— Хіба, може, той здоровило Чичибаба полізе битись.
Вони розлучились друзями.
Коли Демко пішов, дівчинка глянула у вікно й побачила на снігу слід від його ніг. Тільки тепер цей слід вів назад — від ґанку до перелазу. Сніг усе падав, наче застилав Демкові сліди білим серпанком.
У хаті ходили кури й щось клювали на долівці. Чорно-червоний півень стояв на одній нозі і, схиливши набік голову, одним оком стежив за Улянкою.

Розділ тринадцятий
НІЧНА ЗАВІРЮХА
Почалася справжня зима. Мороз розмалював віконця в лісниковій хатині мережками. Улянка любила розглядати їх, особливо під час заходу сонця, коли наморозь на склі пойметься бувало теплим рожевим світлом і ніжно затріпоче.
В химерних морозяних малюнках дівчинці ввижались невідомі башти незнаного міста, розкішні пальми над срібними озерцями, каравани верблюдів серед піщаних дюн — усе так, як було описано в підручнику з географії.
Іноді на склі ясно вимальовувався стрункий вершник, і в ньому дівчинка впізнавала свого батька.
Ось він їде на розвідку, їде серед дрімучого бору, а мороз аж рипить, пухнасті ялини опустили донизу лапи під вагою снігу і стали схожі на білих ведмедів.
У такі хвилини нестерпна туга за батьком видавлювала на очах сльози, і хотілося йти до нього через замети і ліси, йти тисячі кілометрів. “Чому ж немає звістки від тебе, татусю?” — шепоче дівчинка і враз зривається з місця, накидає кожушок на плечі й виходить надвір, їй вчулися кроки за морозним вікном — може, хто з контори прийшов, приніс довгожданого листа?
Ні, немає нічого. Сонце тільки-но сіло десь за лісовими хащами, і над далекими верховинами дерев розкрилося віяло з багряного й зеленого пір'я.
Мороз міцнішав, скрипіли від його стискання дерева. Навздогін за зимовим сонцем летіло на захід гайвороння. Це був великий вечірній переліт. Щодня о цю пору хмара галичі пролітала над лісовою хаткою.
Куди? Навіщо?
Не сказав ліс, мовчать високі замети. А гайвороння летить і летить. Одна галка чомусь одбилась від зграї, піднялась вище за всіх і кружляє якраз над хатиною.
Вскочила дівчинка в сіни, грюкнула дверним гаком.
— Давайте, діду, добре натопимо, щоб і татові було тепло на фронті...
— Гай-гай, онуко,— скаже було дід Маврикій.— А може, тато в такий мороз якраз десь у хаті гріється. Може, оце саме прийшов з передової, бурульбашки крижані з бороди видирає перед піччю.
І починають дід і Улянка топити плитку, що прироблена до печі. Березові дрова тріскотять дрібно, як пістони, і тоді розцвітають у плитці ніжно-червоні маки — одні осипають пелюстки, а інші розцвітають знову і знову. Осика сичить, як гадюка, і заходиться жовтою піною. А дуб-сухостій, як розгориться, то гуде басом, мов великий дзвін, і як вибухне, то так і сипоне жменю білих зірок. Дубові сучки викидають синій цвіт, як волошки, і гоготять на всю хату. Тільки під сучки треба трошки березової кори чи соснових трісок, щоб зайнялися дружно, як порох.
Дід і онука мовчки сидять на ослінчиках перед вогнем, і на їхніх лицях моргають багрові бліки.
— Треба, щоб на всій землі цвів сад,— каже раптом Улянка, думаючи

читати