Завантажити

проколювали вогку землю, пронизували наскрізь опале торішнє листя і враз розцвітали блакитними очицями.
Дід Мороз довго не розтавав, до останку боровся з весною. Та з кожним днем він ставав усе нижчим і нижчим, наче вростав у землю. Провалилась шапка, скривився червоний рот. І от коли дуже пригріло сонце, Улянка повернулась із школи і вже не побачила сніжного діда. На мокрій землі вона знайшла тільки ціпок, дві вуглини та зморщений буряк.
Одного разу Улянка набрела в лісі на щербатий глечик, який стояв під березою. В березі було просвердлено дірку, встромлено бузинову трубочку, і з неї в глечик капав березовий сік.
“Оце ти така лісничиха,— подумала про себе дівчинка.— На твоїй дільниці дерева псують, а ти куди дивишся?”
Їй було шкода берези — струнка та молода, росла б ще та росла, а тепер, як поранена, то, може, й усохне. Не інакше, як хлопці з села. Кортить їм, бач, попити березового соку. А мо’ ще й школярі!
Улянка вирішила будь-що-будь упіймати непроханих гостей. Адже вони обов'язково прийдуть за глечиком — сьогодні ввечері він уже буде повнісінький.
Сонце ще не сіло, як дівчинка вже була біля берези. Та глечик зник. У березовому тілі залишилася стриміти тільки трубочка.
Улянка з досадою озирнулась. Було б прийти трохи раніше, тоді якраз би впіймала напасників. Під березою на вогкій землі чорніло лише кружальце на тому місці, де стояв глечик.
Коли підходила до хати, вже звечоріло, і зовсім близько від дівчинки нечутно майнув нічний птах. “Козодой,—подумала Улянка,— і чому його так назвали? А може, він і вправді почув, що в мене є коза, та й літає тут?”
На перелазі навмисне затрималась. Прислухалась до неясних нічних шурхотів ранньої весни. Була глибока тиша. Улянці здавалось, що вона чує навіть, як розкриваються з тихим лускотом бруньки, як пробиває торішнє вогке листя ряст і вилазить із землі. Здалека, мабуть, від Сули, дихало вологою...
В хатині дід Маврикій уже засвітив каганець. Весняне сонце підбадьорило діда. Його вабив ліс, який скинув свій зимовий кожух. Старий довго десь блукав, і сьогодні Улянка його майже не бачила.
— Сідай, онуко, до столу,— зустрів він дівчинку.— Куштуй вина!
Улянка несподівано побачила на столі щербатий глечик і сплеснула руками.
— Ой, діду! То це ви точили березовий сік? Вона схопила глечик обома руками й оглянула його з усіх боків.
— Та це ж наш глечик!—скрикнула.—Як же я його не впізнала отам, біля берези? Сердито зиркнула на діда:
— То це ви такі! Береза ж тепер усохне! Та ще яка береза! Вона б ще півсотні років стояла! А я хотіла впіймати напасника, а воно...
— А він—у хаті? Отакої, онуко,—перебив дід Маврикій.—То я, виходить, напасник? Це добре, онуко. Діждався на старість.
— Діду, коли ж береза...
— Ти думаєш, що я дерева не люблю? Тільки любити треба з розумом. Все — на користь людині. І дерево, і його сік, і його кора. Такечки. Хіба тобі не казав Макар Макарович, що та дільниця піде на поруб? То ж то й є. Я з розумом... Ну, випий. У-у, цілющий сік!
Він налив у кухоль із глечика.
— Мир, дідусю! — випила Улянка.
— Мир та лад! — випив і дід.— Хай росте ліс та соком хлюпає землю!
Розділ шістнадцятий
ДРУЗІ З ФРОНТУ
У квітні, коли вперше закувала зозуля і Сула, яка широко розлилася, почала входити в береги, Улянка одержала відповідь на свого листа.
Було це так. Дівчинка тільки-но повернулась із школи. Як прийшла, так і кинулась дідові Маврикію на шию.
— Дідусю! Останній іспит сьогодні склала!
— Та почекай, коза! — пручався дід.— Задавиш! Хіба ж можна так старого чоловіка? Скільки мені там жити лишилось!
— Дідусю,— стрибала Улянка,— я завтра спитаю в зозулі. Вона вам сто років накує!
— Ох, коза, коза!— хитав головою дід.— Ну, давай я тебе приголублю. Рости здорова, онуко, та вчися... А тепер сядь отут і подивись, що я тобі дам...
Дід хитро і весело підморгнув і, підійшовши до столу, витяг шухляду. В Улянки чомусь перехопило дух і пересохло в роті.
— Лист? — прошепотіла вона.— Кажіть — що?
— Та ще й не один!
І дід Маврикій висипав на стіл цілу купу паперових трикутників.
-— Усі тобі, онучко. З контори сьогодні сам Макар Макарович привіз. Дванадцять листів, онуко!
Улянка не знала — уві сні це їй таке чи насправді. Та листи — справжнісінькі, шамотливі, лежали, розсипавшись, на столі. Дівчинка згребла їх обома руками, мов боялася, що вони пурхнуть у вікно. Вона не знала, який лист розкрити першим. Обличчя їй сполотніло, потім приснуло жаром. Яка звістка таїлася в цих білих трикутниках?
Усі листи були з фронту, з тієї частини, в якій перебував батько Марти. “Улянко,— писав він,— я твого листа дав прочитати всім своїм товаришам. Усі вони тобі відпишуть. Батько твій у нашій частиш не служив, та, може, нам пощастить його якось розшукати. Ось дійдемо до Берліна, то тоді вже напевне і твій батько повернеться з перемогою”.
Останні одинадцять листів були від зовсім незнайомих Улянці червоноармійців і командирів. Усі вони писали, що

читати