Завантажити

Макар Макарович. Балує Улянку. А в мене й чарчина знайдеться. Ось вона. Аякже, на деревії настояна. Від ломоти, від сухоти” У, куди там! Довголіття дає. От за здоров'я Андрійове й вип'ємо.
— Дядьку Федоре,—схопила Улянка гостя за рукав.— Коли ж тато повернуться додому? Чи скоро? А що вони переказували мені?
Федір глянув у глибочінь цих дитячих очей і відчув, що він не має сили сказати правду. Ця дівчинка ні на одну мить не припускає, що звістка про батька — звістка про його смерть. Як може спасти їй таке на думку, коли надворі чарівний сонячний день, п'янить дух розквітлої липи, і зозулі в усіх лісових закутках навперебій віщують щасливі роки... Ось уже повернувся додому приятель і товариш батьків дядько Федір. Немає сумніву, що не сьогодні-завтра прийде й батько”
— Батько переказав...— Федір запнувся.— Усім привіт переказав. Щоб не скучали. Щоб ти, Улянко, вчилася. В люди вийшла. Може, й його скоро відпустять...
Він нашвидку випив чарку горілки, .настояної на деревії, закусив яєчнею і почав збиратися.
— Спасибі за хліб-сіль. Хочу до вечора своїх побачити. Звиняйте, що про Андрія мало розказав. Хай удруге колись.
— Я проведу вас, дядьку,— метнулась Улянка. Допомогла почепити торбу, а шинелю нізащо не схотіла віддати.
— Я вам піднесу. Ви в цій шинелі воювали, дядьку? І батько вас у цій шинелі бачив?
Вони вийшли з хати. Дід Маврикій стояв на порозі.
— Ти, Федоре, ліворуч від яру забирай, бо там такий чагарник поріс, що не пройдеш. Ліворуч тобі навпростець буде,— якраз мимо старого вуглища підеш, де колись вугілля випалювали.
Улянка непомітно гладила долонею й притискувала до серця незграбний суверток шинелі. Але дядько Федір помітив це.
— Ти навіщо її так голубиш?
— Ні, це я пляму витираю. І пилюки на ній багато. А осьдечки дірка прогоріла.
Біля густого осичняку, де завжди сполохано тріпотіло листя, дівчинка попрощалася з гостем.
— Тут уже скоро й просіка,— сказала.— Тільки як над проваллям будете йти, не оступіться.
Вона враз нагнулась і, перш ніж дядько Федір зрозумів у чому річ, хутко поцілувала його в руку.
— Уляночко! — скрикнув він.
Але дівчинки вже не було. Тільки кущі зашелестіли, і все стихло.
“За віщо вона? — думав Федір.— За звістку про батька”.
Він витер пальцем око.
— Отакої! Взяло та й запорошило.

Розділ вісімнадцятий
У МАКАРА МАКАРОВИЧА
Наступного дня Улянка встала дуже рано, посипала проса курчатам, зварила дідові Маврикію зеленого борщу.
— Хазяйнуйте, діду, сьогодні самі,— сказала,— а я піду до Макара Макаровича. Може, він і досі не знає, що мій батько живий.
Ополудні Улянка була вже біля дерев'яної хати, критої червоною черепицею. Тут містилась контора лісництва, але Макар Макарович тут не жив, він збудував собі будиночок трохи далі, на узгір'ї, яке обривалось прямовисною кручею. Звідси з високого урвища, очам відкривався безмежний краєвид на кучеряві горби та яри, звідки тяглися вгору верхівки беріз і осик. Крізь могутню зелень блищала вдалині Сула.
Макара Макаровича Улянка зустріла біля парні, де гнули обіддя для коліс. У просторій землянці стояло два величезних казани з водою, і під ними гоготіло полум'я. Коли дівчинка зазирнула в землянку, її так і обдало жаром. Із казанів по трубах ішла пара в іншу, сусідню землянку. Дверцята до цієї землянки були щільно зачинені й обмазані глиною. Там, у гарячій парі, розпарювалось обіддя.
— Доня прийшла,— зрадів Макар Макарович.— Ну, драстуй, драстуй. А я, бач, нове підприємство організував. Почекай хвилинку, зараз будемо гнути,
Він повернувся до робітників, які сиділи в затінку, попихкуючи цигарками, й гукнув:
— Пора, хлопці! А де ж бригадир? Відчиняй дверцята!
В цей час ззаду до Улянки нечутно підійшов Демко.
— А-гов!
— І зовсім не злякав!
— Хіба тебе злякаєш таку?
— Авжеж. Мене штрики-брики не злякали. Дверцята в землянку відчинили, звідти шугнула сива пара, і вже на круглий обідний пень, вкопаний у землю, ліг перший обід — довгий і рівний, який парував і плакав дрібними сльозами.
Макар Макарович тут же зігнув його, і з пенька зійшов уже готовий обід.
— Ех, калина-малина, хоч на каретуї Ясеновий, добрий буде під шину.
Другий обід зігнув Демко. Йому, звісно, допомагав батько, та хлопець глянув на Улянку такими очима, що вона жартома штовхнула його в спину:
— От хвалько небесний!
“Буде моєю сестрою,— подумав Демко,— то хай знає, що в неї брат неабиякий майстер!”
Коли Улянка захоплено почала розповідати Макарові Макаровичу про гостя з фронту, який приніс звістку від батька, лісничий заметушився.
— Аякже! Знаю, знаю. Федір Корсак. У нас тут працюватиме.
І відразу ж змінив розмову:
— А тепер ходімо до мене! Ви ж тут продовжуйте, хлопці,— обізвався до робітників.— Яке берестове — окремо, для простих возів. Воно м'яке, каменю не боїться.
Вдома Демко пішов у хижу й виніс звідти довгу засклену скриньку.
— Ти ще цього не бачила!
— Ой, як ловко! — мимохіть вихопилося в

читати