Завантажити

зверху до землі чиясь дужа долоня. Терни кущавляться, як колюча борода, гриби з тарілку завбільшки мов стежать за кожним кроком дівчинки, і з них тихо капає зеленими важкими краплинами отрута...
А як проповз між дерев старий вужак з руку завтовшки, тут і зупинилась Улянка — йти далі чи назад повернутись?
Глянула — і серце зайшлося: зовсім близько під кручею ручай дзвенить, і над ним схилилась червона вогненна квітка з ясним, як шматочок неба, сердечком усередині. “Чарнамай-зілля!”— шепоче Улянка, як зачарована. Кинулась вперед, простягла руку...
І все зникло: ні ручаю, ні квітки. Лежить мала лісничиха в траві, розкинувши руки, а світлу галявину стережуть густі липи. Зозуля своїх дітей по лісі скликає, а іволга жовта аж танцює, на сопілці висвистує, дратує матір-ледащицю: “Гнізда не маєш, дітей не знайдеш! А в мене гніздо, як колиска, ні в кого такого нема! Тіу-тіу!”
Всіх діймає спека. Все поховалось у гущавину. Востаннє гукнула зозуля. Навіть босоніжка дівчина-березнянка, і та сховалась у зелене шатро. Тільки рано-вранці можна побачити її слід на росяній галявині — кожна зігнута травинка поволі підводиться, братки протирають очі, бур'янець-вівсюг розправляє зім'яті вуса. А як висохне на сонці роса, то вже й сліду не знати. Хто ж моторний знайде влітку в хащі густій березнянку?
А мохастий дідусь Боровик аж на дно спустився в глибокий Одудів яр — там йому ловко, сонце не пече, з-під вільхових кущів дише вогка прохолода...
Тільки ворон-крумкач не ховається від спеки. Давно помостив він собі на розложистій дубовій гілці гніздо з хмизу, застелив його всередині ковдрою з вовни, і ворониха давно вже знесла четверо зеленавих, цяцькованих крапками яєчок. Дуб той найвищий у лісі. І в дощі, і в спеку сидить старий крумкач на верхівці, і йому видно далеко навкруги.
Аж ось стріпнувся ворон і знявся над дубом. Дужі крила з посвистом прорізали повітря. Він побачив на лісовій дорозі незнайому людину. Була вона в солдатському одязі, за плечима висіла торба і згорнута трубкою шинеля.
Мабуть, здалека йшла людина, бо чоботи її вкривав густий пил, гімнастьорка на спині потемніла від поту.
Ворон стривожився: чи не загрожує небезпека рідному гнізду? “Крумк, крумк! Стережися! — гукнув він, пролітаючи над незнайомим.— Я тут! Я завжди на варті!”
Та незнайомий не звернув на птаха ніякої уваги. Мабуть, дуже поспішав він до своєї оселі, яку залишив давним-давно. Він упізнав знайомі місця: і ручай з кладкою, і горби, вкриті густим лісом, і глибокий яр, звідки війнуло відрадною прохолодою.
Ось зараз буде лісникова хатина. Неспокій і заклопотаність майнули на обличчі в незнайомого. Важку звістку він ніс у цю хатину...
Був у нього давній приятель Андрій Голуб. Вкупі з ним лісникував, разом з ним на фронті бив німців. У бою було тяжко поранено Андрія. Взяли його в госпіталь, там він і помер. Десь далеко в лубенських лісах залишилась у Голуба сім'я: дружина, дочка Улянка та дід Маврикій.
Не знав Андрій, що дружини в нього вже немає. Не знав цього й незнайомий. Звали його Федір Корсак. Тепер він повертався додому, виписавшись із госпіталю. Шлях йому лежав мимо лісникової хати Голуба, то не міг же він не зайти по дорозі до сім'ї свого товариша.
Федора Корсака мучила думка: як він скаже лісничисі та дівчинці про смерть Андрія? А може... може, вони вже знають?..
Зайшовши до хати, він побачив біляву дівчинку, яка поралась біля печі. “Оце ж, мабуть, і є Улянка,— подумав він.— Як же вона виросла за п'ять років! Мабуть, мене зовсім забула”.
— Здрастуйте, хто в цій хаті,— привітався.— Можна відпочити?
Він поклав на лаву клунок і шинелю, витер хусткою лоба.
— Сідайте,—запросила Улянка.—Звідки ви, дядю?
Упіймала його погляд, яким він глянув на цебро з водою, і хутко подала йому кухоль. Він пив і стежив за дівчинкою.
—- Спасибі, голубко. Холодна та смачна. Рідна водиця. А де ж це твоя мати?
Дівчинка пильно дивилась на нього.
— Німці вбили матір. Дядю, а ви, може, з фронту? Він побачив, як у розширених її очах запалала промениста надія.
— Хіба забула, Улянко, дядька Федора? — спитав він.— Удвох же з твоїм батьком ішов на фронт. І… звістку приніс...
“Ось як, і матір убили бузувіри”.
Не встиг він подумати, як Улянка вихором налетіла на нього.
— Дядьку Федір! Дядьку Федір! — вигукувала вона, почепившись Корсакові на шию.— Звістка від батька! Тато знайшлися! Діду Маврикію!
З закутка за піччю, звідки виглядало дерев'яне ліжко, спочатку з'явилися ноги, взуті в шкарбани, потім висунувся і сам дід Маврикій.
— Здоров, Федоре!—пішов він до гостя з розпростертими для обіймів руками.— Недарма мені сон такий снився: пташка у вікно стукала — на звістку. І кіт умивався цілісінький день. Ну, думаю, гості будуть. Аж ось і гість, і звістка. Я ж казав, що живий-живісінький Андрій...
“Не знають вони, не знають”,— вистукувала у Федора важка думка.
Дід Маврикій заметушився:
— Яєчню спряж, онуко, та меду постав. У нас свої кури несуться. Меду передав

читати