Завантажити

хлопчик помітив цей погляд і швидко одвернувся, ховаючи лукаву усмішку...
Розділ дванадцятий
ПРИШИТИЙ ҐУДЗИК
Ой, снігу, снігу! Прийшла в ліс зима, прийшла вночі, як Улянка спала. Глянула вранці дівчинка у вікно — ой же снігу! А де ж та молодиця, що постелила таке біле та чисте полотно?
А сніг усе йде та йде— такі лапаті сніжинки крутяться, одна за одною ганяються — ой, снігу, снігу!
Дуби вже насунули собі на очі ватяні шапки, на гілля білі рукави нап'яли, прибралися, як на свято, і “здрастуй” не кажуть.
Улянка швидко взулася в чобітки, накинула на плечі кожушок і вискочила надвір. Вона ловила сніжинки в обидві долоні, підстрибувала, сміялася так голосно, що аж дід Маврикій почув у хаті.
Набрала в сараї дров, пристукнула в сінях каблуками, грюкнула дверима, ледве не зачепилась за поріг.
— Діду, зима!
З гуркотом кинула дрова біля печі й заходилась варити обід. В школу йти на другу зміну — встигне зварити і борщ, і узвар з лежалих лісових груш.
От як узвар почав уже клекотіти й бурчати: “вар-вар-варрюсь”, Улянка ненароком глянула у вікно й побачила на сніжній білій ковдрі слід. Хтось пройшовся через увесь двір від хвіртки до порога. Це був зовсім свіжий слід від чобіт, і вже біля самого ґанку він пересікав сліди, що їх зробила. Улянка.
— Хто ж це такий?—спитала вголос сама себе. Брязнула клямка, хтось тупотів у сінях, обмітаючи сніг.
Улянка стояла біля печі з ганчіркою в руках і, очікуючи, дивилась на двері. Ось вони прочинились, низом шугнула в хату сива пара, і ввійшов у теплому пальті з заячим коміром і в заячій шапці Демко.
— Здрастуйте,— поважно привітався.— 3 тим днем, що сьогодні!
Озирнувся по хаті й так само поважно скинув з-за спини мішок. Побачив, що Улянка сама в хаті (дід Маврикій хропів на печі), і посміхнувся:
— Не чекала гостей? А я тобі подарунок приніс від батька.
Роздягся, торкнув долонею їжакувате волосся. Не знав, що сказати далі. В цей час мішок заворушився, і з нього почулися звуки — такі знайомі для Улянки, що вона не могла помилитися.
Демко урочисто витрусив з мішка трьох курей і півня.
Кури були білі, а півень — чорно-вогневий красунь. Він злякано заметушився і сховався під стіл. Кури ж спокійно пішли гуляти по хаті, клюючи хлібні крихти.
— Оце замість тих, що поліцаї вкрали,— промовив хлопець.
Вони обоє — Демко й Улянка — стояли і дивились на курей.
— Спасибі,— сказала нарешті Улянка.— Я забула, що треба подякувати. Які вони гарні — білі-білі.
— Леггорни,— пояснив Демко.— Несуща порода. Батько казав, що коли їх добре годувати, вони і взимку нестимуться. Тільки в теплі їх триматимеш. Я теж, коли виросту, таких курей розводитиму. Я дуже люблю яєчню з салом. А ти?
— І я люблю. Зверху тільки треба посипати яєчню зеленою цибулею. А ти ковтнув би сире яйце?
— Противно. А от Чичибаба торік видрав гороб'яче гніздо і аж шестеро яєчок випив. Не віриш? За червоний олівець.
— Слухай,— раптом сказала Улянка,— ти скажи батькові, що я не хочу курей задарма...
— Як?
— Я відроблю.
— Отакої! Батько тебе любить, він... він...
Ух, як важко тримати язик за зубами!
Після того як Улянка знайшла в лісі землянку і викрила бандитів, Демко почав дивитись на школярку зовсім іншими очима. Чи думав же він раніше, що ця дівчинка здатна на такий хоробрий вчинок!
А може, це зовсім інша Улянка, може, розвіяв вітер легкий пух кульбабки, льняний пух Улянчиного волосся, і полетіло воно сніжинками над землею.
Ні, ось вона, Улянка-кульбабка, і ніяк вона не змінилась, і волосся її шовкове заплетено сьогодні в дві тугих кіски. Тільки почуває Демко, що не сказав він цій дівчинці якогось потрібного слова.
Замовк і довго мовчав, а Улянка налущила курям кукурудзи, тоді і півень вийшов з-під столу, почав хапати жовті зернята.
— Улянко,— сказав, нарешті, Демко,— а ти забула... ти не сердишся на мене?.. За... за зошит? Ти знаєш що — пробач!
Улянка посміхнулась і глянула на хлопця. Він зрозумів: віднині тому, що було, усім їхнім сваркам — край, і це справді він, брат, прийшов у гості до сестри.
Як захотілось Демкові розповісти дівчинці про свою розмову з батькомі Але він згадав, що Улянка ж і досі не знає про сумну звістку з фронту. Йому теж стало сумно на серці, а Улянка помітила це і сказала:
— Демко, коли повернеться мій тато, давай поїдемо втрьох лучити вночі рибу. Знаєш — зі смолоскипами? Хочеш — ти будеш сидіти з острогою, тато мій веслуватиме, а я триматиму смолоскип? Ой, Демко, як це буде радісно! Як це буде весело!
Вона аж підскочила, аж руками сплеснула.
— Як це буде весело… Як радісно...— повторив Демко і відчув, що сльози — гарячі й терпкі, накочуються йому на очі, підступають до горла. Він повернувся до вікна й почав дивитись на засніжені дерева.
— Що ти там побачив цікавого? — спитала Улянка. Підійшла й зазирнула йому в обличчя.— О! Що з тобою? У тебе — сльози.
Вона здивувалась і розгубилась.
— Може, я тебе образила? Я ж нічого не сказала тобі...

читати