Завантажити

І ця догадка ще більше ствердилась, коли школярка заговорила з Демком — такий у нього був зніяковілий вигляд...
— Ну, коли не твій,— сказала Улянка,— то нехай тут лежить.
Вона поклала зошит на підвіконня й пішла не озираючись.
Демко стояв і мовчки дивився їй услід. Потім він зітхнув і взяв зошит:
— От вредна Кульбабка!
Розділ сьомий
ТАЄМНИЦЯ
Ніхто не бачив, як після уроків Марта тихенько постукала в двері до Людмили Степанівни. І все чистісінько розповіла школярка вчительці — і про те, як Демко назвав Улянку Голуб підлабузою, і як він навмисне залляв їй чорнилом зошит.
— За віщо таке на мою подружку? — скаржилась Марта, а щоки в неї палали, як червоний мак.
Коли школярка пішла, Людмила Степанівна довго ще ходила з кутка в куток і все думала. Думала вона про Улянку, про її долю, про Демка. Дуже зраділа, коли прийшов Макар Макарович.
Та лісничий був сьогодні задумливий і засмучений, і це відразу побачила вчителька.
— Лиха звістка,— промовив він похмуро.— Ви ж знаєте, що батько Улянки лежав у госпіталі тяжко поранений. А зараз... Читайте... Помер...
Затріпотів у пальцях Людмили Степанівни папірець, як біле голубине пірце.
— Що ж тепер... Як же тепер з Улянкою? — і вона підійшла й глянула в очі лісничому, наче шукаючи підтримки.
— Я й прийшов, Людмило Степанівно, погомоніти про це. Порадитися треба. Як сказати про це дівчинці? Та й чи треба взагалі говорити?
— Треба,— тихо сказала вчителька.— Тільки не зараз. Хай спокійно вчиться, хай складе іспити в школі. А до того треба добре перевірити звістку.
У вікно знадвору насторожено стежив за ними темний осінній вечір. У кімнаті горіла лампа, чути було, як лопотів ґнотик. Вечір притулив чорне, мов у негра, обличчя до шибки; по ньому текли й блищали при світлі лампи великі краплини.
— Вам не страшно їхати так пізно? — спитала Людмила Степанівна, глянувши на вікно.
— Є в лісі дерево,— задумливо сказав лісник,— старезний дуб з величезним дуплом. Стоїть він саме там, де починається Одудів яр. Смішно сказати — коли я проїжджаю мимо цього дуба, мене завжди огортає неспокій... Згадуються старі перекази, легенди. Та не про це мова.
— Так. Не про це, Макаре Макаровичу.
— Я вирішив,— раптом сказав лісничий,— удочерити Улянку. Їй буде в мене непогано. І діда Маврикія візьму.
Людмила Степанівна мовчки пройшлася з кутка в куток. Вона хвилювалась. Сивий кучерик над лобом здригався в такт її крокам.
— Макаре Макаровичу,—промовила вона, зупинившись перед лісничим,— а що, коли дівчинка не схоче піти до вас? До речі, чи знаєте ви, що Демко дуже не любить Улянки?
І вчителька розповіла історію з попсованим зошитом.
Макар Макарович уважно слухав.
— Ах ти ж, калина-малина! — вигукнув він.— Як шкода! Не знав я про це раніше. Мені соромно за сина. Треба, щоб Демко довідався про всю правду.
Людмила Степанівна стріпнулась:
— Що ви? Та він же не втримається і комусь розповість.
— Ні, не думаю. Я йому про все скажу. Хай знає, що Улянка — його майбутня сестра. Ні, це буде наша таємниця. Аж доки не скажемо Улянці. Шкода дівчинки...
Пізно ввечері, коли над школою зійшов місяць, лісничий попрощався з Людмилою Степанівною й поїхав верхи додому. Демка він застав уже в ліжку, та хлопець ще не спав. Макар Макарович сів біля сина.
— Демко,— спитав він,— ти справжній мужчина? Я не помилюся в тобі? Ти будеш хоробрим, відважним захисником Батьківщини — артилеристом, чи льотчиком, чи піхотинцем. Може, ти будеш ученим, мандрівником, розвідником недосліджених пустинь, островів. І ти завжди, я сподіваюсь, будеш чесною людиною, якій можна звірити найважливішу таємницю.
В голосі батька було щось таке незвичайне, від чого в Демка перехопило дихання.
— Таємницю,— з притиском повторив Макар Макарович.— Чи ти даєш слово, що нікому в світі не викажеш таємниці, про яку зараз довідаєшся?
Ці слова зовсім приголомшили хлопця. Холодок пробіг у нього по спині, і він стверджуючи кивнув головою.
— Так ось що,— вів далі батько.— У тебе буде сестра. Так, сестра. Дівчинка, яку я хочу вдочерити, бо тато її загинув на фронті.
Демко чекав чого завгодно, але не такої звістки. Він думав, що батько розповість йому принаймні про знайдений у лісі старовинний скарб. Зрештою, хлопець міг погодитись на печеру, в якій ховався колись легендарний розбійник Гаркуша. А коли батько не має на увазі ні скарбу, ні печери, то, напевне, він відшукав десь у лісовій гущавині покинутий німцями танк, справжнісінький танк!
“Дівчинка! Сестра! — майнула в зніяковілого хлопця думка.— Навіщо ж дівчинка? А чому не брат, з яким можна грати в розбійників, ловити в дуплах кажанів;?”
— Дівчинка! Хто ж вона? Як її звуть?
— Її звати Улянка Голуб.
Демко повільно підвівся й сів на постелі.
— Улянка?
— Я знаю все,— продовжував батько,— і про зошит, і як ти ображаєш школярку. Вона не підлабуза. Людмила Степанівна просто жаліє її, як круглу сироту. Сирота! Подумай гаразд над цим словом. У тебе немає тільки

читати