Завантажити

боюся поночі десь у болото заїхати. Уранці він розбудив Улянку:
— Вставай, доню! Вставай! Свинина на столі!
— А чому ви мене донею кличите? — протираючи кулаком очі, спитала дівчинка.
— А хіба що? Не можна? А ми давай так умовимось: я — “дядя”, ти — “доня”. Вставай, вставай! Чуєш, як шкварчить на сковорідці!
Улянку щось так і вкололо:
— А яка там свинина? Де вона взялася? Дід Маврикій обізвався з-за столу:
— Я ж казав, що достойне сало. У-у, куди там!
— Оце так! — схопилась дівчинка.— Та невже ж... Вона не доказала, бо Макар Макарович засміявся:
— Довелося прикінчити борсука! Побачиш, якого розгардіяшу натворив він у хижці. Ледве стіни не розвалив, підкопався. Ще трохи — й утік би. Ніде в тебе його тримати.
Улянка відчула, як підкотилась їй до горла гаряча кулька. “Як же так? Убили борсука! Хоч би ж на полюванні, а то — в хаті...”
Їй стало дуже шкода звіра, а Макар Макарович здався жорстокою, безсердечною людиною. Та дівчинці було соромно виявити ці свої почуття. Вона ж учора сама власноручно зашморгнула борсука в мішку, як справжній мисливець. І хіба її тато, і дід Маврикій, і Макар Макарович не були досвідченими мисливцями? Вона сама — лісникова донька, і чи личить же їй жаліти якогось там борсука!
Вона й бровою не моргнула, сіла до столу, нарізала хліба. А в грудях все ж не зникала раптова неприязнь до лісничого.
М'ясо й справді скидалось на свинину, і Макар Макарович весело розповідав, як він застукав учора борсука на вгороді й погнав за ним верхи, і як борсук з переляку мало не наскочив на пеньок, і яке смішне було обличчя в Улянки, коли вона побачила, що здобич у мішку.
Поснідавши, лісничий подякував за гостинність і зібрався їхати.
— Прощай, доню. Бувай здорова. Незабаром побачимось.— І несподівано тихо додав:—І не гнівайся на мене.
—- За віщо, Макаре Макаровичу?
— За... свинину. Вгадав, доню?
Вона глянула йому у вічі, і вони були такі ласкаві і чомусь смутні. Уляна зайіарілась.
— Атож, угадали, дядю. Вона провела його до тину.
“Ой же, яка я дурна,— думала вона,— хіба ж він жорстокий? І як він узнав мої думки?”
Розділ п'ятий
НА ЛІСОВІЙ ГАЛЯВИНІ
Сьогодні в лісі справжній жовтневий листопад. Клени обсипаються від найменшого подиху вітерця. Гаснуть осінні вогневі барви. На восковому листі з'являються брудні плями, і вони здаються Улянці відбитком чиїхось чорних пальців. Деякі листки, засихаючи, скручуються в дудочку, і коли обережно розгорнути такий листок, всередині в ньому тремтить кришталева росинка.
Як же поріділи дерева! Наче довго хтось брів по коліна в опалому листі, в золотому шумі, прийшов і навстіж розчинив у лісі тисячу синіх віконець. У кожне з них, як у дзеркало, по черзі зазирає Улянка, і на тихих галявинах тільки шипшина сміється червоними губами та глід чваниться разками коралів.
Дівчинка йшла навпростець лісом, без стежок. Тільки в одному місці вона за звичкою далеко обійшла старого ясена з дуплом, у якому, знала, було гніздо шершнів. Ці велетенські жовті оси викликали в Улянки острах і огиду, хоч тепер вони, мабуть, уже поснули на зиму.
Вона набрела на дику грушу й сплеснула руками: під деревом, пересипані опалим листям, товстим шаром лежали жовті духмяні грушки. Деякі з них уже влежались, стали брунатними, м'якими. Улянка любила ласувати такими влежаними грушками. Вона запримітила це містечко, щоб потім прийти сюди з кошиком. Дуже вже рясно розсипала свої плоди стара мати-груша.
Дівчинка пішла далі, і ось блиснула перед нею заспаним оком Сула. Було ще рано, хоч сонце вже, мабуть, висунуло з-за обрію червоне денце полум'яної своєї шапки, бо на воді сковзався ледве вловимий відсвіт, а на березі ворушилися пухнасті руді мітелки очерету, і це схоже було на те, що ріка кліпає спросоння повіками.
Посередині безшумна хвиля несла трісочки, хмиз, острівці рудого листя. Якийсь скуйовджений, як ворона взимку, сердитий острівець доганяв незграбну тріску, налітав на неї з розгону, і тріска на мить ховалась під водою; але й сам острівець розсипався, і окремі листочки, щоб не розгубитись, сполохано наздоганяли один одного. На Братській ямі, де колись втопилось двоє братів-лісників, тихо крутив вир, вода була чорна, як дьоготь, зловісна, а на березі — тихо й порожньо. Над Сулою кручами бігла стежка, потім повернула вбік через галявину з червоною, як кров, стернею після гречки.
Ось саме тут, за галявиною, і була заповідна дільниця, на якій німці зрубали вікові дуби. Обмиті дощами пеньки звертали до неба незрячі обличчя. Тут зупинилась Улянка. Вона знайшла в рівчаку заступ і почала копати ямку. Щодня приходила сюди дівчинка і викопувала кілька ямок.
Це була Улянчина таємниця. Лісникова донька сама собі вирішила, що замість кожного зрубаного німцями дуба вона посадить три нових.
Рівними рядами чорніли між пеньків купи землі. Ямок уже більше як триста, і дівчинка поспішала закінчити роботу до морозів. Вона уявляє, як прийде до Макара Макаровича й попросить привезти сюди на дільницю

читати