Завантажити

дівчинки слова.
— От і осінь,— сказала за чаєм учителька.— Як же ти ходитимеш із лісу взимку, коли замете всі стежки? Доведеться тобі ночувати в мене. А то попрошу Макара Макаровича, хай підвозить тебе до школи кіньми.
— А може, скоро тато повернеться з фронту,— і очі в Улянки стали серйозні й великі,— то він мене сам і підвозитиме.
Людмила Степанівна встала й пройшлася по кімнаті з кутка в куток. І нічого не сказала. Потім глянула на годинника. І враз підійшла до Улянки й поцілувала її в льняне пухнасте волосся.
— Пора йти.
Зашарілась дівчинка. Ніколи раніше не цілувала її вчителька.
— Людмило Степанівно, а чому так довго немає листів від батька?
А вчителька наче не чує. Стоїть і дивиться у вікно. І тоді:
— Пора в клас, пора. Буває, що губляться листи в дорозі. Шлях далекий.
Улянку в класі зустрів Демко. Наче він навмисне чекав біля дверей. У нього чорне-пречорне волосся, підстрижене під машинку (сам батько стриг — знала Улянка), таке, мабуть, колюче волосся, як у їжака. На Демкові, як завжди, теліпався дуже широкий сукняний піджачок, перешитий з батькового. Цей піджачок добре знали всі школярі, бо на ньому всі ґудзики були різні: один — маленький, другий — великий, той — чорний, а той — білий. Коли б же вони так не губилися, кляті. А то не встигне Демко повернутися — глянь, немає ґудзика. Поборюкається з товаришами — ще один відірвався.
Найбільше губилося ґудзиків під час великої перерви, коли школярі грались у війну. А ходити розхристаному не гаразд, тож Демко сам і пришиває собі вдома ґудзики, які потрапляють під руку. Мати в Демка давно померла, доводиться йому самому бути кравцем...
Сьогодні на піджаці в хлопця було два ґудзики чорних, один сірий і один, миленький, білий. “ Мабуть, одкрутив від сорочки й пришив до піджака”,—подумала Улянка.
Демко голосно спитав:
— Ну що, солодкий чай?
“Звідки він довідався?—здивувалась Улянка.— Та й що ж тут поганого — ну, була в Людмили Степанівни, ну, пила чай...”
Та очі в Демка блищать так негарно — у них і глузування, і ще щось невимовне, злостиве.
“Чого йому треба від мене?”
Дівчинка насупила брови й підійшла до школяра впритул.
— Ти навіщо попсував учора зошит?
— Який зошит?
— Ось цей! Наче не знає! По очах бачу, що ти!
Демко зміряв Улянку з голови до ніг довгим поглядом:
— Може, й я. Ну, то що буде? Жалітись побіжиш? Може, вже й наябедничала?
Вони стояли одне проти одного—школяр і школярка, такі неподібні — білява Улянка і чорний,. як жук, Демко. Вона — червона від обурення і гніву, він — з робленою байдужістю.
Якусь мить вони тільки дивились одне одному у вічі, не вимовляючи жодного слова, хоч в обох кипіло в серці. Демко знав, що це — головне: дивитися у вічі, не моргаючи й не ворушачись. Бо коли моргнеш — “супротивник” може подумати, що ти злякався. І при цьому руки найкраще тримати в кишенях, а груди дуже випнути вперед.
Така пауза завжди бував перед тим, як сутичка доходить вищої своєї точки. Від першого слова, вимовленого після цієї паузи, залежить дуже багато: трапиться або бійка, або обидві сторони розійдуться, і тоді буває, що сутичка сходить нанівець.
— Підлабуза! — тихо, але виразно вимовив хлопець.
Вперше таке слово сказав Демко. Це було страшне слово.
Улянка зблідла від тяжкої й несправедливої образи. І тепер вона враз зрозуміла причину Демкової зненависті до неї. Він думає, що вона підлабузнюється до вчительки. Вона, Улянка! Вона — підлабуза!
Її серце покотилося з грудей, вона нічого не могла вимовити. Слова застигли в горлянці. Не чула, як Марта вхопила її під руку, як посадила за парту.
“Так думає не тільки Демко, а й увесь клас,— майнуло з дівчинки.— Хіба тільки Марта, одна Марта, цього не думає...”
— Не слухай його, дурня!—шепоче подружка.— Не звертай на нього уваги, Кульбабко! Хай собі базікає, хай!
Наче крізь туман бачить Улянка сині Мартині оченята, відчуває її руку на своєму плечі. І потроху їй одлягае від серця.
Розділ четвертий
БОРСУК
Уранці в неділю Улянка взяла кошик і пішла наламати кукурудзи. Ще лишилось на вгороді стебел із двадцятеро — найкращих, з повними качанами. Навмисне до пізньої осені залишила їх, щоб добре визріли, бо це — на насіння, такі найдобірніші качани*
Прийшла на вгород і озирнулась. Згадала, як копала тут весною грядку, а кури хапали з-під заступа черв'яків. А потім ось тут викопала велику жабу, й вона стрибнула просто на півня, і той з переляку чкурнув аж на тин. Тут була грядка гороху. Коли Улянка зривала стручки, кожний кущ рипів, як нові немазані чоботи. Ось тут виріс найбільший сонях, з головою завбільшки з миску. Та злодійкуваті горобці внадились видзьобувати насіння, і вона тоді обв'язала соняха старою хусткою.
Зажурився сонях, що не стало йому видно сонця, і похилив донизу свою важку голову і став тоді зовсім схожий на стару бабу.
А на цій грядці росли буряки. Ой, як шкода було проривати їх ранньою весною! Кожний висмикнутий корінець лускався з тихим

читати