Завантажити

тріскотом, як електрична іскра з гребінця, коли його потерти сукниною.
Зараз тільки сухе бадилля стовбурчилось на вгороді та стриміло соняшничиння. Та зате в погребі було повно буряків — білих і червоних, і картопля — така, як два кулаки завбільшки.
— Та що ж це таке? — скрикнула раптом Улянка. Кошик кинула та — до кукурудзи. Декілька стебел було зламано, а качани, які найповніші, погризено.
“Оце залишила на насіння!” —подумала з жалем і образою.
— Що, Улянко, шкода трапилась? — ураз почула знайомий голос. Озирнулась і побачила біля себе Макара Макаровича.
— Не почула, як і підійшов? — посміхнувся він.— На те я лісничий: Атож, іду — нічичирк!
І він показав, як він іде: ось так, як навшпиньках!
— Дивіться, Макаре Макаровичу. Злодій був... Лісничий глянув на качани, потім на дівчину, і його обличчя враз набрало страшенно таємничого виразу.
— Хіба не знаєш, чия це робота?—шепнув.— Борсук приходив, калина-малина!
І він знову посміхнувся так весело, наче це й справді було великою радістю, що на вгород до Улянки внадився борсук. Та Улянка не образилась. Макар Макарович зовсім не такий, щоб радіти з лиха.
— А я оце їхав мимо верхи,— сказав він,— дай, думаю, зайду. Коли, ось бачиш, вчасно прибув. Застрелимо злодія! Пам'ятаю, як був ще малим — приходжу одного разу додому, а мати вечерю готує. Ну от, а батько мій теж лісником був. “Сідай, каже, синашу, свинину їсти”. І мати посміхається: “Хочеш свинини?” Повечеряли, і таке ж смачне м'ясо— не сказати! А потім батько й питає: “А знаєш, синашу, що ти їв? Борсука!”
Макар Макарович був низенький і присадкуватий. Його товсті ноги скидались на два дубових стовпчики, на які для чогось натягли новенькі чоботи. Голова в нього була кругла, обличчя кругле, лоб крутий, шишкуватий. Вуса й бороду він завжди голив, голову теж голив начисто, і коли був без картуза, то маківка в нього блищала, як дзеркало, і Улянці завжди хотілося стати на стілець і глянути згори, чи не побачить вона на тій маківці відбиток свого обличчя. Очі в Макара Макаровича —лісові, жовті, прозорі, з поглядом швидким і пильним, а брови — як вушка у пугача.
— Сьогодні ж і засідку влаштую,— захопився Макар Макарович.— Я свою рушницю не взяв, та в тебе ж батькова берданка. Або знаєш що? — Він так посміхнувся, наче сонце на нього приснуло.—Ми його згребемо живим!
— Живим? — солодко тьохнуло серце в Улянки, і трепет обізвався в усьому тілі.
Вона глянула на Макара Макаровича очима, в яких сяяли наївна дитяча цікавість і захоплення.
Вони вдвох пішли в ліс. Далеко йти не довелось, ліс був тут же, за тином. І Макар Макарович незабаром відшукав між кущів ліщини ледве помітну протоптану стежечку. Вона бігла в глибочінь лісу, де могутні дуби важку якусь думу думали-гадали в лісовій тиші.
Макар Макарович і Улянка йшли збоку стежечки. А вона часом зовсім зникала в пожовклій траві, і тоді знову доводилось її уважно шукати.
— Перед тим, як заснути на зиму, він вештається по лісу,— розповідав пошепки лісничий,— жирує борсучище. Ач, який троповичок протоптав до твого городу.
На пагорку росла стара липа. Верхівка в неї була зламана й обвуглена. Колись, під час грози, влучила в дерево блискавка, але знівечений стовбур пустив на всі боки нові гілки, ще довші й густіші. В їх затишку сорока намислила помостити гніздо і вже поклала перші палички, наносила колючого хмизку, а потім чомусь роздумала, покинула роботу, і гніздо залишилось недомощене. Влітку його майже не було видно в гущавині, а тепер, коли листя поріділо, гніздо здалека скидалось на рукавицю або старий картуз, якого, пустуючи, закинув на гілку якийсь хлопчисько-пастух.
Ось на цю липу ще здаля вказав Улянці Макар Макарович. Він присів навпочіпки й зашепотів:
— Бачиш?
— Бачу! — так само пошепки відповіла Улянка, хоч, правду кажучи, вона нічого ще не бачила.
А коли тихенько підійшла ближче, лісничий показав на нору, яка чорніла на крутому схилі пагорка, якраз під липою. Обережно розгріб він руками листя, яке нападало перед входом у нору, і тепер виразно позначилася стежечка, протоптана борсуком.
— Ну, звичайно” він лисячу нору захопив. А тепер ми пісочку посіємо...
Макар Макарович вийняв із кишені жменю піску й потрусив ним стежечку.
— Наш буде борсучище! — шепнув, і знову обличчя його стало сонячним від усмішки.

* * *
Борсук вийшов із нори ще до заходу сонця. На тому місці, де троповик було посилано піском, темнів відбиток лапи.
— Найпевніша приміта! — вказав Макар Макарович на цей відбиток.— Пішов на вгород, Улянко. Коли вже він покуштував твоєї кукурудзи, то ходитиме туди щодня.
З цими словами Макар Макарович вставив у нору мішок, замаскував його сухою травою, поправив зашморг, ткнув у руки Улянці кінець довгої вірьовки.
— Тепер ховайся. І гляди,— нічичирк!
Улянка сховалася в кущах за дубом, кроків за п'ятнадцять від нори, а постать Макара Макаровича зникла за деревами.
Дівчинка залишилася сама. Тримаючи в руках вірьовочку, вона напружено

читати