Завантажити

Вони жили довго й померли одного дня.

Коли їх ховали, то плакала вся рідня,

А в розпал погребу зайшовся шалений дощ

І глина з могили чіплялася до холош.

І небіж з великого міста двигнув плечем:

"Вже їм не поможеш, а нам оце все зачем?"

І батюшка сквапно махнув: забивайте вже!

І мокра метнулась шлея поміж ніг вужем.

А дощ усе йшов та йшов і не знать було,

Чи плакали рідні, чи просто вода чоло

Змивала і капала тихо собі в траву,

І давні чорнілись вінки оддалік в рову.

І небіж з великого міста кудись дзвонив:

"Я завтра прієду – пускай подождуть вони!"

І жовтий автобус чадів і ледь-ледь дрижав,

І змотував дядько рулоном шлею-вужа.

Просила дочка всіх лишатися на обід,

Пірнав у автобус близький і далекий рід;

І ледь закуривши, стріляли в траву бички,

І хустка сповзала набік з голови дочки.

А ледь спорожніло на цвинтарі, враз дощу

Не стало, немов не було, а не просто вщух.

І сонце сяйнуло з неба мов Божий знак,

Мов синява впала долі – згори й навзнак.

І враз ожило між трав, між могил-хрестів

Пташок міріадиіхто лиш там не свистів,

Не цівкав, цвірінькав, не тьохкав, сюрчав, дзвонив…

Немов новосельців стрічали отак вони.

Гуділа бджола, і мухва, і хрущі, й жуки,

І синява мріла впріло. Став день такий

Пахучий мов хліб, хоч бери в руки ніж та край.

Неначе померлі потрапили зразу в рай.

А в хаті тим часом, де тріск од свічок різкий,

Вже коливо з´їли й поклали ложки в миски.

Й кульочки з цукерками пхала до рук дочка,

І небіж з великого міста шукав бичка,

Бо геть розкурила франта сільська рідня.

Вони жили довго й померли одного дня.

І дівчинка, правнучка тих, що пішли разом,

Стояла в порожній кімнаті, де лиш вазон

Ховався забуто в куті мов зелений кіт,

І думала: що це за дивний, химерний світ?

Ще зранку стояли в кімнаті цій дві труни –

Прабаба й прадід, а тепер у раю вони.

1-4квітня 2013

читати