Олексій Ганзенко Вони жили довго й померли одного дня... Вони жили довго й померли одного дня. Коли їх ховали, то плакала вся рідня, А в розпал погребу зайшовся шалений дощ І глина з могили чіплялася до холош. І небіж з великого міста двигнув плечем: "Вже їм не поможеш, а нам оце все зачем?" І батюшка сквапно махнув: забивайте вже! І мокра метнулась шлея поміж ніг вужем.   А дощ усе йшов та йшов і не знать було, Чи плакали рідні, чи просто вода чоло Змивала і капала тихо собі в траву, І давні чорнілись вінки оддалік в рову. І небіж з великого міста кудись дзвонив: "Я завтра прієду – пускай подождуть вони!" І жовтий автобус чадів і ледь-ледь дрижав, І змотував дядько рулоном шлею-вужа. Просила дочка всіх лишатися на обід, Пірнав у автобус близький і далекий рід; І ледь закуривши, стріляли в траву бички, І хустка сповзала набік з голови дочки.   А ледь спорожніло на цвинтарі, враз дощу Не стало, немов не було, а не просто вщух. І сонце сяйнуло з неба мов Божий знак, Мов синява впала долі – згори й навзнак. І враз ожило між трав, між могил-хрестів Пташок міріадиіхто лиш там не свистів, Не цівкав, цвірінькав, не тьохкав, сюрчав, дзвонив… Немов новосельців стрічали отак вони. Гуділа бджола, і мухва, і хрущі, й жуки, І синява мріла впріло. Став день такий Пахучий мов хліб, хоч бери в руки ніж та край. Неначе померлі потрапили зразу в рай.   А в хаті тим часом, де тріск од свічок різкий, Вже коливо з´їли й поклали ложки в миски. Й кульочки з цукерками пхала до рук дочка, І небіж з великого міста шукав бичка, Бо геть розкурила франта сільська рідня. Вони жили довго й померли одного дня.   І дівчинка, правнучка тих, що пішли разом, Стояла в порожній кімнаті, де лиш вазон Ховався забуто в куті мов зелений кіт, І думала: що це за дивний, химерний світ? Ще зранку стояли в кімнаті цій дві труни – Прабаба й прадід, а тепер у раю вони.   1-4квітня 2013 *** Скачено із сайту Буквоїд 2008-2024 http://bukvoid.com.ua/library/oleksiy_ganzenko/voni_zhili_dovgo_y_pomerli_odnogo_dnya.../