Завантажити

Олександр Клименко

ЦИВІЛІЗАЦІЯ, КАРЕТА І TE DEUM
Руслані Порицькій

Дядькова мати – стара, тому не пам’ятає свого чоловіка, не пам’ятає слова «атеросклероз». Вона щодня розкладає карти: бубновий король лягає поруч із трефовою дамою, чирвовий валет спрямовує списа у напрямку пікового туза – нарисоване залізо не ржавіє, засмальцьований папір не рветься.
Мати, якщо у неї поцікавитись, звідкіля прийшов дядько Z, примружить очі у старечій посмішці: вона знає, що її дядечко був із нею завжди, тому запитання проігнорує – мовчки.

…Колись вони мешкали в будинку, біля якого їздили тролейбуси, а в кіоску навпроти продавали цигарки. Однак згодом мати кинула курити, аби на заощаджені гроші купувати дядечкові льодяники. В тому будинку вони ще могли жити багато літ, але прості дії на кшталт купівлі цукерок чи відмови від тютюну, як з’ясувала згодом мати, «інколи призводять до кардинальних змін».
Так сталося і з жінкою та дядьком на ім’я Z: одного дня вони опинилися на околиці, де поміж стовпами не розгойдувалися тролейбусні дроти, а дим над заводськими трубами клубочився. Чому так сталося – дядько забув, оскільки був малим. Стара ж не пам’ятала з цілком протилежної причини. Проте забудькуватою жінка себе не вважала, хоча й здогадувалась: льодяники і цигарки не відіграли вирішального значення у колишньому квартирному переміщенні.
Словом, дядько Z так і не дізнався, що у нього колись був батько, позаяк мати – одразу після розлучення і розміну квартири у центрі міста на дві малосімейки на околиці – назавжди викреслила чоловіка зі свого життя, а відтак й зі своєї (а заразом і з дядькової) пам’яті. Викреслила настільки принципово, що й купи потрібних відомостей ураз позбулася. Проте отриманий у процесі розлучення нервовий стрес не минув безслідно, тож звідтоді жінка напевно знала лише дві речі: вона – стара мати, а Z – дядько, її маленький дядечко.
А ще їй чомусь завжди світилось у душі, коли, мружачись на вечірнє сонце, вона уявляла силуети примарних морських дельфінів…
Згодом (ще не відмовившись остаточно від промовляння слів, ще до того, як украй здитиніти) стара казала:
– Все ж не слід було аж настільки перейматися шкідливістю куріння, оскільки дядькові, чиє життя в ті роки вимальовувалося у виключно сяйливій перспективі, навіть повітря було солодшим за цукор, без льодяників він міг обійтися – це точно. Може, якби я й далі курила, ми б донині жили у центрі, де тролейбуси... Але зроблене – зроблено. Тепер я знаю: найпростіші дії інколи призводять до кардинальних змін!
(Деякі люди, якщо вже про щось забувають навмисне, то їх уже ніколи не навернути до пам’ятливості.)
– Зате ми опинилися у серці цивілізації, – намагалася втішитись мати. – Тут усе гуде, сажа – надійна, кіптява – повсюди. Дивись: усе працює, обертається, тарахкотять двигуни… Цивілізація, дядьку!
– Що?.. Що кажеш, мамо?..
Дядько запитував, майже не розтискаючи вуст, бо йому, охопленому гуркотом, чомусь зненацька здалося, ніби він (у цілком парадоксальний спосіб, попри очевидний цивілізаційний лязкіт) опинився на схилі трансцендентної гори, ураженої тотальною тишею: зима; людей немає, тут – силует, там – постать чи дві, максимум – чотири; пташка прошмигне, пролетить між гілячок. Зимно в руки…
Аж помічає: котиться по гірському схилові гігантське колесо – зверху, повільно, обертаючись без очікуваного (всупереч елементарній фізиці) прискорення. І дядько, пройнявшись побаченим, понад усе захотів підставити під раптове колесо ногу, а може, й обидві чи навіть і лягти впоперек, щоби бути «розчавленим» тією уповільненою метафізичною округлістю, що її зсередини – зметикував – напинали нерукотворні («З дерев’яного металу чи, може, з металевого дерева…») шпиці.
– Чого тремтиш? – стара гаряче дихнула дядькові у вухо.

Матері подобалися стовпи диму над дахами, її не дратували хати із закопченими вікнами, а засмічена територія біля будинку, де вони з дядечком жили, нагадувала кадр з призабутого фільму: знелюднене місто, вітер блукає провулками, в об’єктив потрапляють пластикові пляшки, дрібні копійки, шматки понівеченої гуми, багнюка, ще щось, грубе залізяччя…
Що то був за кадр і в якому кінотеатрі вона його побачила, аби на свій манер закарбувати у своєму ж таки абстрактному безпам’ятстві, – стара про це не думала. А якби замислилася, то б могла пригадати (чи вигадати) іншу картину: пружні хвилі несуть її – колись юне – тіло назустріч обрію і дельфінам, котрі випірнають з води, наче з минулого…
Але замислюватися для старої було небезпечною справою, позаяк її думки, перестрибуючи, ув’язувалися поміж собою у цілком сюрреалістичній площині. Відтак, увійшовши у знайомий, ба більше, створений у власній фантазії лабіринт, вона не могла бути певною, що вийде звідти у прогнозованому місці – там, де морський краєвид із дельфінами та незнайомою жінкою, котра борсається у хвилях, розгортався б у абсолютній зрозумілості – у промінні вечірнього сонця.

читати