Завантажити

Мати все життя працювала: кидала лопатою вугілля, змивала вимощені плиткою підлоги, торгувала кавунами, сторожувала. Роботи не цуралася не тому, що дядько потребував надмірних солодощів (він, навпаки, змалечку з аскетизмом дивився на світ): працювала, сподіваючись у такий спосіб заздалегідь відвернути розсіювання уваги, яке – відчувала – прогресувало і могло перетворити її (а цього жінка боялася найбільше) на мумію, на позбавлений свідомості овоч, на істоту, яку б усі впізнавали, вона ж – нікого («Хіба що дядька…»).
Тому, запобігаючи розумовій деградації, мати вирішила економити на словах, оскільки їй здалося, що під час говоріння розтринькуються думки, котрі краще було би спрямовувати у мозок – спеціально задля розширення кровоносних судин.

А ще жінка двічі навідувалася до ворожки.
За першим разом та повідомила: дядько Z стане великою людиною.
Мати, повертаючись додому, намагалася збагнути, якої величі напророчено її маленькому дядечкові, але так і не второпала. Тож, зайшовши у квартиру, дістала з шухляди ще грошей і пішла до ворожки знову, аби про дядькову долю дізнатися напевно.
Проте ворожка, взявши гроші, розсердилася:
– Ти, мабуть, дурна, якщо не розумієш простих слів. Твій син буде великою людиною – крапка!
Заплативши вдруге, мати, звісно ж, не очікувала наразитися на гнівні слова. Розгубилась: «Мабуть, я й дійсно не маю достатньо розуму, аби збагнути, яке відношення має неіснуючий син, нашвидкуруч вигаданий клятою ворожкою, до мого маленького дядька, котрий у майбутньому має стати великою людиною… У чому ж полягатиме його велич?..»
Спересердя хотіла забрати назад гроші, але ворожка запхнула їх собі за пазуху. Тож мати, плюнувши під ноги і постановивши: «Не збіднію!», пішла геть.
…Вдома, сидячи на ліжку, гортав книжкові сторінки дядечко, який навчився читати сам, второпавши, як із літер компонуються слова.
(Вчителі до останнього класу підозрювали: Z читає не зовсім те, що написано в підручниках. Що саме і як він читає – це залишилося для них таємницею, оскільки дядько, – коли, контролюючи процес читання, його запитували, що він допіру дізнався, – відповідав зі смисловою надмірністю, чим остаточно заплутував учителів.)

У десять років дядько Z довідався: немає сенсу у більшості справ, що ними переймаються люди. Дійшов цієї думки, бо якось залишив на ніч у трилітровому слоїку червоно-чорного метелика (метелик ніби випурхнув з двоколірної колоди маминих карт). І хоча у скляній посудині повітря (а значить – життя) було достатньо, зранку нічого, окрім статики й смерті, дядько, дивлячись на неживу комаху, у банці не розгледів.
Йому вистачило стійкості не оплакувати метелика.
Промовив:
– Чого не стане завтра, того нема і сьогодні. А чого нема сьогодні – не було і вчора…
Вітер дмухав за вікном – по той бік шибки, а дядько, стоячи посеред кімнати, розмислював про вічність. Думалося легко, оскільки зневагомлене тільце комахи всередині слоїка огортав потойбічний штиль, а скло утворювало зрозумілу окові метафізичну межу.
І вже наступного дня дядькові виповнилося двадцять років.
Ніхто цьому не здивувався – ні сусіди, ні вчителі у школі. Проте ще більш зістарена мати, традиційно підійшовши зранку поцілувати Z у чоло, зненацька вперлася підборіддям йому в груди.
Жінці не було потреби заглядати у дядькове свідоцтво про народження, аби збагнути: час не стоїть на місці.
– Ти виріс, дядьку! Нівроку! Ще трохи і будеш заввишки з кам’яну заводську трубу, що з неї – бачиш? – виходить назовні чад. Обіцяй мені не курити, коли виростеш. Обіцяєш? Гаразд. Вірю… Куплю тобі льодяників.
– Чад, мамо, коли суне з глибини труб – він аж гуде. Я б теж трохи погудів, але на сопілці – коли твоя ласка. Не витрачайся більше на цукерки, а купи сопілку – дерев’яну, з гострими, наче металева бритва, звуками! Мені постійно вчувається якась хвалебна мелодія, мушу її заграти…
– Для музикування на гострій, як бритва, сопілці слід заздалегідь загартовувати вуста. Я піду в музичний магазин і куплю інструмент, а ти поки з’їж кілька яблук – вони містять корисний метал: свистатимеш на сопілці й не поранишся!
Дорогою в магазин мати нарешті витлумачила призабуте передвіщення: «Ворожка, передрікаючи дядькові велич, мала на увазі його швидке дорослішання».

…Звідтоді чимало комах промайнуло перед дядьковими очима, проте слоїка, до якого можна було влити три літри джерельної води або умертвити в ній червоно-чорного метелика, двадцятилітній Z акуратно розтовк.

Якогось дня мати не змогла більше працювати…
Так вже повелося: людина трудиться без світлої думки, допоки життя стрімголов летить уперед. Допоки – сказав би, полюбляючи символіку образів, дядько Z – не усвідомить, що перебуває у персональному трилітровому слоїкові, з якого є лише один логічний (і його аж ніяк не уникнути!) вихід.
Люди на дворі займалися своїми справами.
Натомість життя у свідомості старої

читати