Завантажити

бачив, нагадало мені про сяйво, яке є фактом наукової присутності зірок, що до них ми наближаємося зі швидкістю проминальності життя. Я ще вчора, мамо, зрозумів: те, чого прагнемо і на що сподіваємося сьогодні, обов’язково вигулькне – у завтрашньому дні…
Помітивши дядька, мати відклала ляльку («Дорослі вимагають, щоб їх слухали, коли вони говорять…»), натомість узяла карти і, перетасувавши, десятку поверх дев’ятки поклала. Але не втримала колоду, і прямокутні папірці опинилися на підлозі.
Дядько Z – босий – стояв, дякуючи мамі за урок справедливості: десятка завжди вивищується над дев’яткою…
– Дати тобі цукерка, дівчинко?
Мама ляльку знову до рук узяла. Кивнула, наче проказала: «Дай мені цукерка».
Сивий п’ятдесятилітній дядько лізе до кишені – там кілька мідяків і зіжмаканих купюр, а ще – шоколадна цукерка.

«Мабуть, багато часу сплине і падатиме сніг на такий самий сніг із синьою ниткою та самотніми слідами. Мабуть, ми будемо щасливими. А може, навпаки, не матимемо щастя. Та чи це головне?..»
Інколи дядько веселився. Тоді:
– Музика – від неї нічого не залишиться. Я зовсім скоро про все забуду.
Іноді сумував:
– Джон Кітс казав правду: щастя не живе в оселі. Але до нас, мамо, ще прилетить жовтогруда пташка із дюралевими крильцями.
Коли хотів, щоб мама його не чула, промовляв подумки: «Я пригадаю цю музику, коли стрибатиму коником і сюрчатиму, шукаючи місця на золотому паркеті, щоб вмерти…»
Якщо ж жінка слухала уважно, казав:
– Той, кого славлю у своїх піснях, про нас потурбується, мамо! Десь у центрі хвиль ми обов’язково знайдемо свій сонячний дирижабль…
Жінка цілими днями дивилася на свою ляльку. Якщо дядько підходив, вона понівеченими артритом пальцями тягнулася до його кишені. Але згодом, коли ляльки перестали її тішити, мати лягла на ліжко і більше не вставала.
Спочатку дядькові було важко доглядати за нею, а потім призвичаївся.
Колись Z читав новелу. У ній розповідалося про чоловіка, який переносив на руках старого батька і, помітивши, що той грається медальйоном на його грудах, перелякався так, як коли б під ногами розверзлася земля…
Дядько ж, дивлячись, як мати бавиться, бринькаючи по губах скрюченим пальцем, не впадав у відчай.
Але тріщина поволі кроїла його серце.

Все життя дядько працював, хоча й не так важко, як мати. Інколи навіть дивувався, звідки у нього з’являються гроші, оскільки жодного дня на панщині не робив.
Щоправда, він ніколи не оминав поглядом синички, якщо та пролітала перед очима, але ж такі дії не приносять грошей – сказав би вуличний трубач, котрий помер минулого року, впевнений, що награвання мелодій не тільки забезпечувало його стабільним заробітком, але й було одним із різновидів приватного бізнесу.
«Трубач завжди стояв на одному ж і тому самому місці. “Te Deum” зіграв лише раз – за день до смерті. Але ж як зіграв! Я так ще не вмію… Мабуть, тому й на місці не стою, а, граючи на сопілці, ходжу містом. І хоча капелюха перед собою не кладу, мідяки дзеленчать у моїй кишені…»

Коли дядькові виповнилося шістдесят років, він дізнався про існування сусідів. Дізнався, бо якоїсь днини вони всі, як один, запропонували свої послуги – сходити по хліб, купити ліки, заплатити за квартиру.
Однокімнатна квартира коштує дорого – знали сусіди.
«Добрі люди…» – думав про сусідів дядько, відмовляючись від їхніх послуг.
Раніше на них з мамою ніхто уваги не звертав. Але й дядько не втручався в чужі справи, якщо його про це не просили. А його не просили, тож він ходив улицями і грав.
Тому сусіди, чию уважність було проігноровано, сказали:
– Все життя клеять із себе дурнів! Може, їх треба ізолювати – у психіатричній лікарні?..
Щоправда, далі розмов справа не пішла.
Тож дядько Z, щодня граючи на сопілці, дивився на небо, з якого колись злетіли цивілізація і «Te Deum», дивився, щоб не проґавити коліс небесної карети…

Якось Z знову сидів біля вікна.
Як раптом неначе вітерець дмухнув і дядько збагнув: «Усе…»
Вечірні дерева стояли голі та кістляві, наче їм привидівся Брейгель за зламаним мольбертом. Сніг лежав на землі густою піною, людей мало розкидати по ньому поодинокими фігурами-цятками: дядько Z до нестями ясно чув мисливський ріг.
Вийшов на подвір’я і пішов. А потім призупинився, з’їв снігу, притулився до клена і… наче подався ще далі…

Того вечора мати вперше за останні роки промовила вголос:
– Зник мій дядечко. Разом зі своєю сопілкою.
Промовила, без страху стаючи перед дзеркалом – так, як її вчив дядько.
Стояла перед дзеркалом – з гострим ножем в одній руці і з якимось патичком – у другій.
Почала витесувати з того патичка сопілку з вервечкою рівненьких отворів, оскільки подумала: було б добре навчитися видувати з дерев’яного інструмента високі ноти.
Аж раптом – втяла пальця!..
Дивлячись на краплини крові, що

читати