Завантажити

жінки зненацька загальмувало…
І мати враз стала дитиною – десятилітньою.
І лише тепер, зрівнявшись роками зі своїм – колись теж десятилітнім – дядьком, второпала, про що він частенько тлумачив: більшість людей переймається марними справами.
«О! Мій дядечко давно осягнув сенс речей. Z – розумний, хоч у школі й казали, ніби він інфантильний. Брехня! Дядько життя прожив – він знає. Віднині я завжди його слухатимусь».
Так мати остаточно увірувала, що вона – десятилітня племінниця свого дорослого дядька.
Жінка, коли була старою, не насолоджувалась відпочинком: працювала каторжно, відтак перестала розуміти слова у книжках, що їх не мала й коли взяти до рук. Натомість усвідомивши нині себе племінницею, дядькові вирішила у своєму не-читанні не зізнаватися: дорослі ж бо лупцюють дітей, якщо ті потурають власній ліні.
«А мій Z – дорослий!»
Мати зібрала колись нею ж куплені для дядька книжки і сховала за своїм ліжком – біля голови.
«Завтра почну читати. І малюнки розфарбую».

Z повернувся додому замислений…
Він познайомився з вуличним музикантом, який, поклавши на площі перед собою капелюха, грав на трубі шлягери з популярних кінофільмів.
Розговорились. Від трубача дядько довідався про існування гімну «Te Deum».
На клаптикові газети музикант накреслив п’ять паралельних ліній і, ледь чутно наспівуючи: «Лине пісня величальна…», занотував твір.
Ноти хоч і не сходилися з тими хвалебними мелодіями, що їх Z навчився грати самотужки, проте співвідносилися з ними так само, як і його, дядькові, надмірні смислові прочитання – з надрукованими у книжках словами.
Прийшовши додому, Z сів на ліжко, ноти перед собою поклав.
Зауважив, що в кімнаті стало якось напрочуд просторо.
«Хоч гігантським колесом їдь – у темпі largo!» – ковзнув думкою вбік колишнього видіння.
Насвистував гімн і не помічав, що мати сховали книжки: дядько, трансформуючи невербальні думки й інтонуючи величальні звуки, книжкової правди тимчасово не потребував, тому дмухав у сопілку поверх новел та романів.
А потім інструмент відклав: ноти добігли кінця – заключної подвійної риски.
– «Te Deum», мамо, найважливіша пісня у нашому житті!
«Племінниця» стояла поруч, бильце ліжка затуляючи, щоб дядько, до своєї матері («Мабуть, померлої, бо – скільки з дядечком живу – я ніколи її не бачила…») звертаючись, схованих книжок не помітив і назад не забрав.
– Тедеум – ти так сказав? – перепитала, розуміючи: Z дивиться на неї з просвітленим сумом, бо не дочекався відповіді від тієї жінки, зсередини якої колись вийшов у світ і до якої щойно промовляв.
Подумала: «Мій дядько – ніжний, я в цьому ще раз переконалась: він з мертвими розмовляє так, як навіть живі не завжди з живими потрафлять бесідувати…»

Дядько сидів перед вікном до пізньої ночі.
Мати ж рано лягла спати. Але перед тим, як заснути, подумала: «Візьму фарби, що мені їх завтра купить дядько, і намалюю небо, зірки, дракона та космонавтів. А якщо дядько запитає, що рисуватиму ще, відповім: годинника намалюю і свій сон – цей, що допіру мені насниться…»
Заснувши, опинилася перед бляшаною космічною ракетою. Вітерець вдаряв жінці в обличчя, вкрите дрібненькими зморшками, і їй було спокійно.
А дядько тим часом, неначе інтуїтивно зачепившись за феєричні материні думки, міркував…
«Інкрустоване зірками небо над мегаполісом. Земля крутиться під ним, а з нею – люди і дерева. Раніше небо населяли дракони, а тепер там ракети і космонавти, які махають руками: це – життя… Люди живуть, інколи до ста років. Тому одним сняться дракони, іншим – космонавти. Сни бувають різними за змістом та енергією. Люди відпочивають – кожен у своєму ієрархічному човні: сонце позаду, сонце попереду й лише місяць – угорі…»
Так мислив дядько вночі, коли не торкався губами інструмента. Натомість, граючи вдень, намагався загарпунити чіпкою нотою те, що раніше не вдалось упокорити думкою, а тому, практикуючи свої філософські вправи, вимислював щораз абстрактніші музичні образи, через те безкомпромісні звуки оминали конкретику літер. (Відтак зрозумілої музики, граючи на сопілці – дерев’яний інструмент аж палав від безкомпромісного вдмухування – Z так і не сотворив.)
Наступного дня, коли дядькові виповнилося тридцять років, мати прокинулась рано, зазирнула у дзеркало і, злякано відсахнувшись, схопилася за голову:
– Ой, дядечку! Звідти на мене хтось дивиться!..
Притулилась до Z, аби позбутися страху.
– Не бійся, – дядько обняв маму за плечі, – на нас завжди хтось дивиться. В цьому немає нічого дивного, просто ти зреагувала, як маленька дитина. Дорослі ж подібне тлумачать виваженіше, а тому у дзеркало дивляться зумисне – щоб когось там побачити.
Мати зазирнула йому в очі:
– Купи мені льодяників. Я виросту і не лякатимусь…
Z дістав із кишені кілька цукерок і, розтиснувши закляклі від переляку мамині кулачки, проказав:
– Тримай, люба!

читати