Завантажити

“квасний”, патріотизм, і вже голосно, особливо колишні ліберали, лаяли Герцена і його “Колокол”, лаяли ті люди, що нещодавно схилялися перед ним, за його незламне співчуття полякам, і прірва між балакунами-лібералами і справжніми прогресивними чесними людьми ставала неперейденою. Ця польська справа тепер була критерієм дійсних переконань.
За кордоном також. Вже не з захватом говорили про молодь, яка йде у повстанські загони, вже з ледь прихованим докором за легковажність, нерозважливість або з лицемірним жалем стрічали поранених і переможних втікачів, чудом врятованих.
Марія проймалася ще дужчою повагою до Герцена й Огарьова, так само жадібно перечитувала “Колокол”. Який невимовний сум огорнув її, коли прочитала в “Колоколе” про загибель Андргя Потебні в бою повстанського загону. З розповідей Сахновського вона наче добре знала його, і здавалося їй — вона бачила його, бачила. Може, у Желіговського? Може, у Салїас? Адже казав Сахн&вський, що він, Потебня, так змінював свій зовнішній вигляд і так перевтілювався для конспірації, що часто й' друзі його не впізнавали. Та, може, ті сірі уважні очі мовчазного юнака, що так пильно одного, вечора вглядався в неї, — може, то були його? Чому вона тоді не заговорила з ним?
Вона потім дорікала Сахновському, — чому не показав, не познайомив з Потебнею?
— Не довелося, — тільки й відповів Сахновський.
І Сераковський загинув. Його повісили...
Які жалібні, журливі години настали в родині Желіговських... Вона бувала там, як і раніше. Як і раніше, часто бачилася з Єлизаветою Саліас. У салоні Саліас, як завжди, точилися бурні розмови. Та порятунок для себе був тільки в роботі—тільки, коли сиділа за столом.
* * *
Писати для Марії — це ж щоразу жити чужим життям, коли і в своєму стільки, що не упораєшся, не встигаєш нічого. А час біжить, як шалений, і все змінюється, і всі навколо змінюються, і ти сама змінюєшся — не тільки зовні. У життя входять нові й нові люди, і приязнь до них накладає відповідальність. Так, відповідальність за них, бажання допомогти, підтримати, навіть не лише бажання, а й наче обов'язок. О, приязнь — куди складніша й відповідальніша, ніж ворожнеча або й просто антипатія. Але в той же час приязнь, дружба, це така незрівнянна ні з чим радість у світі!
З першої ж хвилини Марія пройнялася приязню до цього подружжя.
Єлизавета Василівна Саліас знайомить Марію з новими гостями.
— Художник Якобі Валерій Іванович, а це диво — його дружина Олександра Миколаївна.
Жінка — справді диво. Вона вражає ясною, чистою красою, що вабить і привертає до себе. У синіх-синіх очах, повненьких по-дитячому вустах стільки тепла й доброти. Пухнасте каштанове волосся відтіняє ніжну з легким рум'янцем матовість обличчя. Наче художник підібрав найлегшу, найтоншу пастель. Але головне не ці ніжні й тонкі риси, найбільша краса — усмішка, що немов усіх зігріває.
Трапляється така краса, що одразу скажуть — “яка мила”, а потім уже “красива”, бо це якась людяна рідна краса, в присутності якої легше дихати. Це одразу відчуває Марія і дружньо потискує немов виточену білу ручку.
Вона ще дуже молода, ця жінка. Марія прикидає в думках — певне, їй років двадцять — двадцять один. У ній непомітно ані зайвої сором'язливості, ані самозакоханої самовпевненості, як трапляється часто у красунь.
— Я дуже рада познайомитися з вами, — каже Олександра Миколаївна. — Я читала ваші твори, ваш роман у “Современнике” про трьох сестер і раділа, що побачу вас у Парижі.
— Я певна, що ви будете обидві задоволені знайомством, тому т;ж хотіла, щоб ви швидше у мене зустрілися, — підхопила графиня. — Я просто нудьгую, коли довго не бачу Марію Олександрівну.
— Хоча ми живемо в одному будинку і бачимось досить часто, — усміхнулась Марія. — У Єлизавети Василівни завжди стрічаєш цікаве товариство. Проте нам і вдвох не буває нудно.
— Так, так, навпаки, нам — двом письменницям, старій і молодій — завжди є про що поговорити.
— О, з вами про різницю віку не думаєш, — щиро сказала Марія. — Дай боже, щоб усі були такі молоді душею. Крім того, мені здається, в нашій праці стирається вік.
— Аби тільки в цій праці не стиралися, не нівелювалися наші жіночі риси, наша жіноча суть. Та приклади історії доводять, що ні — жінки-письменниці, жінки мистецтва лишаються жінками і страждають не менше від притаманних усім жінкам переживань, а може, ще й дужче, — засміялася графиня. — Тому нам, самостійним жінкам, далеко важче, ніж чоловікам, і я радію, коли наш гурт самостійних жінок збільшується.
— Щоб чинити опір?
— Можливо, просто допомагати, підтримувати одна одну. Я ще познайомлю вас з однією дівчиною, яка нещодавно приїхала до Парижа з Росії. Це також жінка нової формації, Аполлінарія Суслова. — Нахилившись до обох жінок — Марії і Олександри Миколаївни, — графиня Саліас мовила трохи тихіше, щоб почули лише вони: — Надзвичайно цікава дівчина, але зараз переживає

читати