Завантажити

сама не замислювалась над цим?
А що їй робити з її заплутаним “сімейним” життям? Хіба не благає її Саша — все сказати Опанасу Васильовичу і одружитися з ним, ні перед ким не ховатися, бути завжди разом, хіба ж вони не люблять одне одного? Вона одержувала тут від нього листи, повні розпачу, суму за нею, зневір'я і навіть, навіть недовір'я. Боже, невже він їй не вірить? Невже він не бачить, як їй важко? Вона сама вже відчувала, як їй не вистачає його, вона звикла, що він коло неї, але ж яке вона мала право зв'язувати своє життя з його?
Хоч кожен день був заповнений справами, клопотом, вона нудьгувала і сумувала без нього все дужче і дужче. Хіба вона коли нудьгувала так без Опанаса? Розлука — теж найвірніше випробування.
— Марусенько, ти схудла за ці дні, — похитала докірливо головою Сонечка. — Ти весь час заклопотана, кудись поспішаєш, та так не можна. У Петербурзі зараз я відповідаю за тебе.
— Перед ким? — гірко всміхнулася Маруся.
— Перед усіма! — вихопилося у Сонечки, і раптом вона замовкла. Правда, перед ким? Ні, вона вірно відповіла — “перед усіма”.
А Маруся увечері, перед тим, як лягти, уважно глянула на себе у дзеркало. Вона справді схудла? І що це? Зморшки коло очей? Ну, що ж! Нехай і так. Ні, ні! Я хочу, щоб він любив мене. Я не хочу старіти і марніти. Вона сіла за стіл, їй захотілося швидше написати йому, швидше — щоб він знав, що вона з ним, що їй важко без нього, щоб він чекав на неї. І хай не дивується, що вона змінилася.
“Чи пізнаєш ти мене, моє серце? Кажуть, я схудла дуже, і скажу тобі, що приїду сумнішою, ніж була, хоч відчуваю, що спочатку про це все забуду і, побачивши тебе, зрадію як божевільна”...
Ох, як вона хоче його побачити! Коли б він знав, цей дурненький Саша, який ще сумнівається в її любові!
“Я люблю тебе, мій друже, дуже люблю, вір мені. І завжди, і скрізь.
Не одержиш моїх листів — не думай, що любов моя змінилася. Твої приходять раптово і бог відає як і чи всі, — не знаю... Я завжди любитиму тебе, мій дорогий, милий, і не менше від того, якщо заміж за тебе не піду. Щоб заміж піти, на заваді стоїть Опанас Васильович, якому це буде гірше від смерті...”
Звичайно, як Саша не розуміє, не може вона цим убити Опанаса — офіційною розлукою, офіційним другим шлюбом. Не може... Та й чи потрібно це... “А потім, моє серце, чи будеш ти щасливий зі мною, як з дружиною?”
Вона часто над цим думала. Хоча вони майже завжди разом з Сашею, але чоловік і жінка — то вже зовсім інше, ніж закохані. Ні, ні, так складно зараз наважитись на це. А що, як мине ця його любов?
“Кажуть — все минає, і як часто я сама бачила, що все минає”. Але про це гірко писати, хоча й думається.
“А потім третє і, може, найголовніше. Хіба час тепер щастю, коли стільки нещастя навколо скрізь.
Хіба час думати про себе, адже важко відірватися від свого куточка, коли його заведеш, і працювати для незнайомих, коли є таке знайоме і своє рідне.
Ось тобі, милий, зовсім не забутий, уся правда. Ти не сердься, я сказала тобі найпотаємніше, що в душі у мене.
Хіба ти думаєш, що можна, сміючись, відкинути від себе дороге й рідне і вийти з свого дому на бездомів'я? Не знаю, як іншим жінкам...”
І раптом вона уявила своє життя. А в неї, зараз у неї, хіба — через Сашу, через Опанаса — не бездомів'я?..
І вона заплакала, не скінчивши листа...
* * *
Їй не хотілося повертатися до Пфьолів, не хотілося заходити до Білозерських... Може, зайти до брата Валерка? Принаймні він такий далекий від усього її життя, а все ж таки брат, рідний брат, навіть незручно, дізнається, що була тут і не завітала. Навіщо вона розсентиментальничалась і зайшла? Валер'ян зустрів здивовано, якось звисока-поблажливо. Навіть зрозуміти не могла Марія — з якого дуру? Майже не розпитуючи її, почав з апломбом казати, як він клопочеться про встановлення свого дворянського звання, в якихось паперах щось було наплутано, він тепер установлює істину. До чого це було байдуже Марії!
— Ну, а ти вже нагулялася по заграницях? Досить уже — повертай додому, до чоловіка. Втеряти легше, ніж здобути, а то і'і пізно буде.
— Що ти верзеш? — здвигнула плечима Марія.
— А те, що не думай, що навіть така терпляча людина, як Опанас, буде до смерті чекати. І йому терпець увірвався. Тож моя порада, швидше кидай там свої баловства та їдь до нього, бо, може, скоро й повертатись не буде куди — займуть твоє місце. Святе місце порожнім не буває — хе-хе-хе!
Марія не знала, що сказати.
— Там, кажуть, така актрисочка-співачка коло нього зітхає. Він уже і на квартиру до неї переїхав, дарма що заміжня. Кажуть, там таке сопрано, що крига тане, як вона співає. А тиііі Опанас — ти ж сама знаєш — почує вашу малоросійську пісню, та й розтане — хе-хе-хе!
— Годі. Не твоє діло, — різко зупинила Марія.
— Та ти все-таки сестра, хоч і легковажна. Пора тобі за розум узятися і своїм хлопцем займатися, а

читати