Завантажити

не чужими молодиками. А то, може, надішлеш Богдана сюди? Все-таки родичі — не дадуть загинути.
— До побачення. Ні, краще прощавай! — встала Марія і, похапцем одягнувши шубку, вийшла, не обернувшись. Тільки чула за спиною: “хе-хе”.
Який був уредний, такий і лишився. Геть його з думок! Чого це зайшла до нього? Інше муляло й пекло.
Опанас пише листи, кличе, а вже не вперше чує Марія про це “сопрано”, якусь співачку Меланію Овдіївну. Та якось пропускала повз увагу, не надавала значення.
Влітку одержала від Дорошенка коротенького листа, що їде до Парижа добрий його знайомий студент Павло Косач, він розповість про їхнє життя, про Опанаса Васильовича. Марія радо, як завжди, прийняла земляка. Він про Опанаса Васильовича не так багато розповідав, їх обох інші справи більше цікавили. Проте казав, що Опанас Васильович захопився аматорськими виставами. “Наталка Полтавка” в Чернігові мала величезний успіх, брала участь чудова співачка Меланія Овдіївна Загорська. Була б вона першокласною актрисою, так у неї чоловік — звірюка, старий, ревнивий і горбатий до того ж. Опанас Васильович витягає її на світ. Тоді Марія не надала особливого значення, знала душевну добрість Опанаса, бажання допомогти людині та ще й талановитій. А зараз, хоч і обурилася до нестями на Валерка, якимось жіночим чуттям раптом повірила, відчула — Опанас уже не з нею.
А кличе ж її? Він сам не знає, що робити... Але ж він коло тої.
Швидше повертатись? Боротися за нього, за Опанаса, нелюбого чоловіка?
Ну й добре. Навіть якесь полегшення охопило її. Хай йому щастить. Вона ж не принесла йому щастя.
І в той же час, всупереч всій логіці, десь глибоко всередині муляло почуття образи — хоч яке вона мала право на це? Може, тому, що була певна, що Опанас ніколи її не розлюбить і що ніхто її замінити не може?
Геть це низьке жіноче почуття!
Хай він буде щасливим. Якщо він зміг полюбити іншу, вона ніколи в світі не повернеться до нього.
Вона раптом відчула себе самотньою. Саша? Ні, ні, не треба Саші. Коли Опанас розлюбив, то молодий гарний Саша також може.. Вона усміхнулася гірко, вона боялася розплакатися тут, на вулиці. Вона нікого не обвинувачувала, вона сама була винна в усьому. “Ніхто не винен, сама я, сама я”, — як співала колись. І чому для своїх почуттів у неї інша мірка й інші вимоги? І чому вона хоче тільки брати, нічого не даючи? Вона згадала вірного Дорошенка. От хто її любив, не чекаючи нічого.
Вона повернулася до Пфьолів майже заспокоєною. Принаймні зовні. А сьогодні був таки важкий день, хоч і не понеділок. Сонечка повідомила досить весело:
— А ти знаєш, що мені розповіли? Твій друг Дорошенко, і я ж з ним знайома була, він, нарешті, одружився. От не уявляю!
— Чому? — спитала наче байдуже Марія. — Він досить цікавий, гарний чоловік, зовсім ще не старий і дуже порядна людина. Він мені пише інколи.
— Але він здавався мені якимось анахоретом і поза всякими почуттями.
— Аз ким же? — так само, наче байдуже, спитала Марія. Про себе подумала: “Далі очі, далі серце...” Так от чому останнім часом не було від нього листів.
— Кажуть, дочка начальника акцизного управління, нічого особливого собою не являє. Звичайна собі провінційна панночка. Ну, тепер зрозуміло, як твого Опанаса Васильовича влаштували в акциз.
— Він уже, здається, не мій, — примусила себе усміхнутися Марія.
— А й до тебе дійшло? — почервоніла Сонечка. — А може, це все неправда, плітки?
— Сонечко, коли ти знаєш, але не показуєш — і добре, між іншим, робиш, — то ти ж мусиш знати й розуміти, що мені це байдуже, а може, навіть і легше. Опанас — хороша, добра людина. Характер тільки нелегкий, правду кажучи. Ти цс також знаєш. Я йому тільки щастя бажаю, якщо це всерйоз.
— Не думаю, — похитала головою Сонечка. — А може, тобі краще швидше повернутись, їхати до нього в Чернігів?
— Тепер? Коли я знаю? Нізащо! Я повернуся в Париж.
— Як? Назовсім? — злякалася Сонечка.
— Ні, що ти! Я поладнаю там справи й приїду сюди. А там видно буде.
Коли вона вже лягла в ліжко, її охопило нестерпне бажання їхати, швидше їхати, завтра ж їхати. Боже мій, господи! Там же Богдась, там Саша, як зрадіють вони, як вони її люблять. Там друзі й вільне повітря. Швидше їхати з цієї імли, мжички, темряви...
* * *
На тій станції стрічалися поїзди — з Варшави до Петербурга, з Петербурга до Варшави. На станції був великий буфет. Інколи з “невідомих” причин поїзди стояли довше, ніж мали за розкладом, і простіші люди з другого й третього класів ремствували, що, певне, поїзд затримується, бо пани з першого класу просто не встигли пообідати. А тепер часто моталися великі сановники до Варшави і з Варшави.
Коли поїзд, яким поверталася Марія до Парижа, зупинився на цій “обіденній” станції, там уже стояв поїзд із Варшави. Марія ні з ким не познайомилась, як трапляється в подорожах, і рада була, що зараз сама.
Вона

читати