Завантажити

Неаполі. Короткий час, усього три місяці, а здавалося, їхня дружба тривала довгі, довгі роки! Для неї його смерть була великим горем. Аж до самої смерті його вони листувалися. І поки вистачало у нього сил, він читав коректури її творів, в “Современнике” вони надрукували “Жили-были три сестры”. Завдяки Добролюбову Чернишевський узявся за її літературні видавничі справи, Некрасов вважав її своєю.
Тепер нема надії скоро побачити Чернишевського, а от і з Некрасовим не познайомилася.
З “Современника” у 1863 році вже мали зняти заборону видання, тому в редакції готували наступні номери, анонс на підписку.
Марії хотілося поговорити про свою участь у журналі. . Найдіяльнішим і найенергійнішим помічником Некрасова у справах журналу був тепер секретар редакції Василь Олексійович Слепцов.
“Добре, що хоч з ним познайомилась”, — подумала Марія в першу мить знайомства.
“Як добре, що ми познайомилися! — з радістю думала Марія весь час перебування в Петербурзі. — А Саліас Єлизавета Василівна зовсім не права. Хоча, чому не права? Просто вона дуже поверхово і однобічно дивилася на нього!”
Ще в Парижі чула про Слепцова від Єлизавети Василівни Саліас. Він був товаришем її сина Євгена, був замішаний у московських студентських історіях, а в її журнальчику “Русская речь” надрукував свої перші нариси. Талановиті, розумні нариси своїм напрямком пролунали дисонансом у її невиразному плутаному журналі, та Слєпцов незабаром переїхав до Петербурга й одразу відчув своє справжнє рідне місце в “Современнике”.
Графиня Саліас, згадуючи його, казала: “Він напрочуд красивий, просто красень, і жіночим питанням займається не лише в своїх статтях”.
Він, справді, був дуже красивий, але спочатку здався стриманим, холодним. Та ж Марія, коли хотіла, вміла швидко розтопити будь-який холод! Василь Олексійович одразу відчув, що ця молода, гарна жінка, на якій Париж уже лишив свій відбиток, перш за все — колега, товариш по роботі.
Вона такими сумними, теплими словами згадала Добролюбова, як вони подружилися в Італії, сподівалися на зустріч у Петербурзі, і он як трапилось...
І Миколу Гавриловича так і не побачила, тільки листовне познайомились.
— Він також дуже хотів вас побачити, — сказав Слєпцов. — Ви б чули, як він говорив про вас, про ваші твори, як високо їх цінив. Він казав, що після Гоголя ви тепер один з кращих прозаїків.
— Ну, це занадто, — почервонівши, засміялася Марія. — Іноді й великі уми надто захоплюються і помиляються.
На щастя, вона надто критично й тверезо ставилася до своїх творів, і перебільшені похвали її не псували. Але, звичайно, їй було приємно, що Чернишевський так відгукнувся, і ще дужче боліло за його долю.
В них обох, і в Марії, і в Слепцова, підсвідомо було вже таке відчуття, що саме Микола Олександрович Добролюбов і Микола Гаврилович Чернишевський наказали їм зійтися, і подружитися, і бути в одному таборі.
Вони знали, що можуть розмовляти одверто, що можуть не думати, як триматися, і Марії було байдужісінько, що він був такий красивий, Дон-Жуан, як казала графиня Саліас. До того ж вона зрозуміла, що це неправда. Звичайно, жінки закохувалися в нього, інакше й не могло бути, але ж він справді був захисником і борцем за жіночі права, тут він перейняв естафету від Михайлова, і він радів, що познайомився з жінкою-письменницею, яка розуміла, що справа не в дрібних подачках, полегшеннях і дозволах, а жіноче питання — одне з основних засад докорінної зміни всього устрою життя. Марія швидко зрозуміла, що він тої ж віри, на яку навертав її Добролюбов, — соціалістичної.
Слепцов багато їздив, ходив по селах, відвідував фабрики й заводи не тільки для того, щоб записати влучні слова та приказки і ефектно використати в літературній праці, а справді дізнатися, як живе народ, показати це і боротися за нього.
Він зображував перед нею майстерно різні сценки, зустрічі на фабриках, з селянами, так що інколи не можна було втриматися від сміху, та раптом зовсім іншим тоном він робив серйозні висновки з цього.
— Не може бути ніяких полюбовних згод з поміщиком, народ обманутий, і чим більше загострюються їхні взаємини, тим швидше знайдуть пригнічені вірний шлях.
— Шлях революції?
— Атож. І ми не маємо права стояти осторонь. Мені становище нас, літераторів, малюється, як в старих казках: перед кожним три шляхи-дороги: праворуч — “вузька стезя доброчесності”, ліворуч — “тернистий шлях беззаконія”, посередині — “двері милосердя”, для всіх напіввідчинені, двері, через які ми можемо ступити на “шлях поблажливості”. Звичайно, важко вибрати, навіть коли й віриш, що єдино чесний шлях — “тернистий шлях беззаконія”. Ми ж знаємо, куди він завів Михайлова, Шелгунова, Чернишевського...
— Писарєва, — додала тихо Марія.
— Та попри все, хіба ми, літератори, маємо право стояти осторонь і не боротися не лише словом, але й ділом, особливо ті, кому, як вам, бог дав талант?
Хіба вона

читати