Завантажити

ангеляни, які попереду пішли, то, мабуть, треба, щоб інші, як от ми, українські хуторяни, позаду зіставалися”. Не можу я простити Василеві, що він це надрукував. Сам сердився, а друкував, і мені було просто соромно читати.
— До речі, де він зараз, Куліш? Я його ще не бачила. Кажуть, на мене злий до нестями.
— Його зараз нема в Петербурзі. І добре, що нема. Правду кажучи, я спочиваю, коли його нема. Він ніяк не може простити Василеві, по-перше, що він редактор “Основи”, по-друге, що все ж таки його вплив на Василя минув. А Василь і так його часто просто побоюється і друкує, що треба, чого й не треба. Ви уявити не можете, Маріє Олександрівно. Ви от підписуєте свої твори “Марко Вовчок”, і всі знають единого, любимого, справедливого Марка Вовчка. А в нього в самій “Основі” я підрахувала двадцять вісім псевдонімів! Ій-богу!
— Та що ви? — здивувалася і розсміялась Марія. — То ви вже, мабуть, перебільшили, Надієчко.
— Аж ніскілечки. От рахуйте: Хуторян, Панько, Казюка, Козак Белебень, Ломус, Петро Забоцень, Іван Горза, Необачний, Вишняк...
— Годі, годі, — замахала руками Марія.
— А як він редагує, — не втихомирювалась Надія. — Часто від думки автора нічого не залишається!
— Ну, це я вже знаю. З ним треба бути дуже твердою, — і додала лукаво, по-жіночому, — в усіх відношеннях.
— Хіба я цього не зрозуміла щодо вас, — засміялась Надія, — тому він і плете хтозна-що. — (Нізащо вона не скаже Марії, які паскудні віршики він написав про неї і давав читати чоловікам, а Василь, звичайно, поділився з дружиною!).
— Хай собі плете. Мені байдужісінько. Тільки подумати, скільки у людини сили, енергії, розуму. Тільки згадати, адже це він нашу абетку до ладу привів, хіба дарма її кулішівкою звуть! І так назавжди й залишиться. За це йому всі вдячні мусять бути. А в той же час такий він поплутаний, що часто нашій справі шкодить. Може, він просто хворий? Я на нього серця не маю. А бачитись? Ні, тепер не хочу. От Каменецького Данила Семеновича я люблю і хотіла б дуже побачити.
— А його тепер теж нема в Петербурзі.
— Знаю. То добра, сердечна людина, робітник щирий і скромний. Ну, нічого. Незабаром я повернуся назовсім, тоді вже всіх побачу. Усю вашу громаду, усіх “основ'ян”.
— Не знаю, чи матимете з цього велику втіху. З одного боку, наш журнал начебто й дуже прогресивний, а з другого — їй же право, “Современник” справедливо нам дорікнув.
Марія подумала: “От коли б видавати за кордоном — тут не можна, звичайно, — український журнал на зразок “Колокола”, вільний, революційний”. Про це попа мріяла в Парижі з Фрічем, і зараз вона розповіла про це Надії.
— Ви гадаєте, не вистачило б v нас сили. матеріалів? — захоплено казала вона. —Скільки з України полинуло б звісток, скільки молоді, що прагне діла, адже в кожному університеті і в Києві, і в Харкові, і в одеському ліцеї ростуть гуртки. Лондонські видання через Одесу поширюються, певне, не менше, ніж тут, у Петербурзі або в Москві. Мені розповідали хлопці, які зараз за кордоном. А всі слов'янські країни? Хіба для них це н( було б живлющою справою? Я там з чехами заприятелювала про поляків і казати нема чого.
— Ну, поляки не “однакі”. Деякі мріють українців усіх під Польщу.
— А ми “однакі”? Ви ж так не думаєте, Надієчко! Це побоювання Василя Михайловича. А згадайте друзів Тараса Григоровича, Желіговського, Сераковського, Станкевича? З Желіговським ми часто зустрічаємося в Парижі, я буваю у нього. І знаєте що, я б до журналу притягла б багато жінок. Оце була б сила!
— Як я часто думаю про це, скільки нашої жіночої сили гине в оцих хатніх турботах, в цих кубелечках удаваного сімейного щастя! — аж загорілася Надія. — Це було б надзвичайно!
— Про що ви так палко розмовляєте? — спитав, заходячи, Василь Михайлович.
— Мені Марія Олександрівна розповідає про паризькі моди, —з викликом кинула Надія.
— Жінки завжди лишаються жінками, — добродушно-насмішкувато зауважив Василь Михайлович. Йому було легше, що вони ведуть такі жіночі розмови, ніж небезпечні тепер — на політичні теми.
Прощаючись, Марія міцно обняла Надію. “Поки я тут, я вас часто бачитиму”.
Саме від Надії вона дізналася докладно і про весняні студентські заколоти, бо її брата Анатоля, студента Медико-хірургічної академії, було також тоді заарештовано, і Надія не тільки переживала за молодшого брата, вона всією душею співчувала молоді.
Але ці розмови також точилися не в присутності її чоловіка, Василя Михайловича Білозерського.
* * *
“От не пощастило!” — подумала з жалем Марія, коли їй сказали, що Миколи Олексійовича Некрасова зараз нема, не дома нема, а зовсім немає зараз у Петербурзі. У нього помер батько, і він поїхав на похорон. Знову не познайомилася!
Заочно вони були давні знайомі, так само як і з Чернишевським. Ніколи не бачилися, а немов були близькі знайомі. Адже їх звів її друг Добролюбов, коли вона зустрілася з ним у

читати