Завантажити

довірливо ставиться, але без тіні любові, усе приймає, як належне. А він її любить страшенно, навіть ніколи не уявляла, що він може так любити, з такою ніжністю та терплячістю. Вона досить гарненька, схожа на тендітного польського хлопчика, правда?
— А от розмовляти з нею нема про що!
От їм обом було про що розмовляти, навіть більше, ніж гадала Саліас, знайомлячи їх, і кожна з них подумала майже одними словами: як добре, що тут, у Парижі, ми зустрілися!
* * *
Саме тут, на кладовищі, не думалося про смерть, бо тут переплелися безсмертя і життя.
День був весняний, якийсь фіалковий, як взагалі повітря у Па рижі — синьо-фіалкове, з різними тонкими відтінками вранці, удень і ввечері.
Скрізь багато квітів, густого плюща, що заплів дерева, пам'ятники й хрести. І поки не підійшли до тої частини кладовища. де безліч забутих, занедбаних могилок, де великі бідняцькі спільні могили, вони зупинялися коло пам'ятників “знайомим людям”.
Навколо буяла весняна зелень, людей сьогодні стрічалося зовсім мало, бо день був звичайний, буденний, а не свято, не неділя або субота, коли приходять родичі покійних. Просто дехто прогулювався так само, як і вона, Марія, з Олександрою Миколаївною, дружиною художника Якобі, з Шурочкою, як звали її близькі.
Вони полюбили вдвох блукати, ці дві такі гарні і такі несхожі між собою жінки, та в чомусь дуже рідні й зрозумілі одна одній. Щедрістю душі? Бажанням пізнати якнайширше і найглибше життя? А ще — відчуттям краси в якихось звичайних людських вчинках, і в цій першій весняній зелені на кладовищі, і в безсмертних рядках, що колись вимовили і написали ті, могили яких зараз вони оглядали.
Одні пам'ятники — мармурові й бронзові бюсти — були схожі на тих, кому були поставлені, інші —зовсім ні... Але все ж таки вони нагадували ще живих, з усім притаманним людям людським горем, щастям, славою і бідами, і хотілося про них говорити, як про живих. Не так давно помер Бальзак.
Марія відхилила густий плющ, який майже зовсім закрив обличчя письменника на постаменті, — широке, веселе, жваве.
— Який він тут здоровий, міцний, впевнений, що підійме велетенську глибу — томи своєї людської комедії!
Вони обидві помітили, що збоку сидить молодий художник і змальовує пам'ятник.
— Пробачте, — мовила Марія і відійшла.
Шурочка не втрималась і мимохідь зазирнула з-за спини художника в його малюнок і ледь знизала плечима.
За нею і Марія непомітно поглянула туди ж. І обидві швидко пішли. Художник старанно перемалював постамент, квіти, але з рамки зелених гілок на малюнку дивилося не розумне жваве обличчя письменника, а гарненька жіноча голівка.
— Він заробить на цьому більше, а книжок Бальзака, може, і не читав ніколи, — іронічно мовила Марія. — Ходімо далі. От могила Беранже. Я схилялась завжди перед його незалежністю. Він ніколи не хотів одержувати ніяких почестей та нагород від уряду, ненависного йому. Він навіть не захотів виставляти свою кандидатуру в члени Академії, в число “безсмертних”.
До могили підійшла купка чоловіків у робітничих блузах. Один із них гаряче розповідав решті про Беранже, показував на високу купу вінків коло могили, правда, уже прив'ялих.
Він знав, що лишиться в серці народу, — пошепки сказала Шурочка. — Це далеко почесніше.
А от до могили Шопена, напевне, давно ніхто не приходив із близьких.
— Ач, як розрослися квіти й кущі, треба просто мати силу, щоб розсунути гілля, — мовила Марія. — І стежки майже не І. видно.
— Яке страдницьке, змучене обличчя! — зітхнула Шуроч; ка. — Його музика — моя найулюбленіша. Коли завгодно я можу слухати її. Стільки в ній суму, болю і проникнення в душу.
— Але ж у нього є один прелюд, де просто чуєш гуркіт барикадних боїв, — заперечила Марія. — Я теж його дуже люблю.
— Певне, кожен чує ліпше те, що йому ближче, — засміялася Шурочка. — Я от волію грати його ласкаві ноктюрни, сонячні мазурки.
— Це, справді, вам більше личить, — милуючись нею, мовила : Марія.
— Все ж таки не розумію, як його могла розлюбити Жорж Занд? — з жалем сказала Шурочка.
Ну, які б жінки не зупинилися на цьому, згадавши Шопена і Жорж Занд?
— Його дуже любив художник Делакруа, — мовила Шурочка. — Він вивозив його хворого гуляти, називав його “маленький Шопен”. Це розповідав мені чоловік, він працює тепер у майстерні Делакруа, пише копії.
— Делакруа не так давно помер, — сказала Марія. — Яка прекрасна його “Свобода на барикадах”!
— Знаєте, наші художник-и і мій Валерій стрічаються в цій майстерні з його друзями, і всі такої високої думки про Делакруа і про Коро — не тільки як про майстрів-художників, а як про людей. Уявіть, Коро, цього надзвичайного художника, весь час обходили нагородами, і от на його ювілей художники — його друзі й учні — самі вилили для Коро золоту медаль. Він казав, що пишається нею більше, ніж будь-яким орденом. Я б хотіла, щоб такі щирі

читати