Завантажити

взаємини були і між нашими художниками, щоб не тримали в секреті свої роботи, не запобігали у начальства, — Шурочка зітхнула, мабуть, неспроста. — До речі, ми хочемо з Валерієм звести вас ближче з нашою російською художницькою колонією. Там є справжні високі таланти і дуже хороші люди. Між іншим, дехто вже хотів писати ваш портрет, — хитрувато примружила вона одне око.
Марія розсміялася.
— Познайомитися ближче — я з охотою. А портрет — не уявляю, щоб я позувала!
— А я уявляю, — переконливо сказала Шура. .
— Спочиньмо коло Альфреда Мюссс, — запропонувала Марія. — От ще один нещасливий закоханий у Жорж Занд... Це, мабуть, жахливо, переживати своїх коханців.
— Але ж вона їх уже не кохала, — заперечила Шурочка.
— Невже нічого не лишилося, ніякого почуття? — роздумливо сказала Марія.
Могила Мюссе була в сімейному колі — сестра, родичі. Невеличка плакуча верба схилила саме над його могилою віти.
Жінки сіли на лавочці. Шурочка тихо проказала:
Mes chers amis, quand je mourrai,
Plantez un saule au cimetiиre,
J'aime son feuillage йplorй;
La pвleur m'en est douйe et chиre,
Et son ombre sera lйgиre
A la terre ou je dormirai.
(Коли я вмру, посадовіть
Вербу плакучу наді мною.
Свою бліду прозору віть
Вона похилить в супокої,
І буде тінь її легкою
Для того, хто під нею спить.
(З франц. переклала Наталя Забіла).
 
— Правда, чарівні вірші?
Шура дуже любила вірші. Вона ніколи про це не казала, але тримала їх безліч у пам'яті. Для Марії це було чимось органічним у Шурі, невід'ємним від її синіх очей, дитячої усмішки, усього ніжного, поетичного обрису.
Звичайно, не при всіх, лише з близькими людьми любила Шура згадувати улюблені вірші, рядки, що вразили її. Вона любила, як і Марія, ритися в книгарнях, на лотках у букіністів, і коли знаходила, відкривала для себе раніше не знаного поета або й давнього “знайомого”, зупинялась над якимось образом, що раптово розкривався по-новому, якоюсь особливою мелодією рядка, їй здавалось, вона одержувала дарунок, їй хотілось поділитися цим дарунком з іншими.
— “Гармонии стиха божественные тайны не думай разгадать по книгам мудрецов”. Правда, Майков вірно сказав, — нагадала їй якось Марія.
З Марією можна було, десь блукаючи, десь спочиваючи, читати напам'ять свої улюблені вірші.
От і зараз, помовчавши з хвильку, Шура мовила:
— От послухайте ще його:
J'ai le coeur de Pйtrarque et n'ai pas son gйnie;
Je ne puis ici-bas que donner en chemin
Ma main а qui m'appelle, а qui m'aime ma vie І.
(Та леле, генія Петрарки я не маю,
Я можу з ним зрівнятись тільки почуттям,
Кохати так, як він. Тій, що мене кохає, —
Пожертвувати можу всім своїм життям.
(З франц. переклала Наталя Забіла).
 
Чому Шура вибрала цей вірш і з такою милою усмішкою дивиться на Марію? Певне, вона думає те ж саме, що думає й Марія.
А Марія згадала, як Саша читав канцони й сонети Петрарки і запевняв, що ніхто не виявив так його, Сашиних, почуттів, як італійський співець. Мабуть, йому до душі припаде Мюссе.
— Я вам інколи заздрю, — признається Шура. — Я не можу скаржитися на Валерія, я щаслива з ним, але в нього перш за все мистецтво. Я інколи цілі дні його не бачу. Він не може, як і кожний художник, і дня прожити без картини. Мабуть, людям мистецтва потрібні жінки, які цілком живуть їхнім життям. І не мають свого. А от для Олександра Вадимовича ви перш за все. [ не лише перш за все, а просто все.
— Ну, звідки ви це взяли? — зашарілася Марія.
— О, любові, як кашлю, затаїти не можна, — переконливо мовила Шура. — Здається, так кажуть італійці. Робота для нього — що? Необхідний обов'язок, який треба швидше виконати і поспішити до вас. Певне, йому треба почитати Мюссе. Я купила нещодавно томик його поезій.
— І захворіли ним?
— О, так! Я б могла вам зараз багато прочитати, один твір кращий за інший. Там такий надзвичайний вірш “Tristesse” (Журба (франц.). Але він навіває на мене невимовний сум. Хочете, я куплю таку книжку і для вас? Я рада буду вам подарувати. Е, що там не кажи, хоч йому, Альфреду Мюссе, часом не щастило в любові, — я певна, між іншим, що не менше й щастило, — проте коли твої вірші можна дарувати як дорогоцінність, — хіба це не найбільша радість поета? Мені здається, Олександру Вадимовичу це буде ще ближче до серця, ніж вам. Я знаю, ваш улюбленець Гейне — “Schlage die Trommel und fьrchte dien nicht”.
Сильнее стучи и тревогой
Ты спящих от сна пробуди!
Вот смысл глубочайший искусства,
А сам маршируй впереди! —
підхопила Марія. — Наш Плещеев чудесно переклав, правда?
Вот Гегель! Вот книжная мудрость!
Вот дух философских начал.
Давно я постиг эту тайну,
Давно барабанщиком стал!

читати