Завантажити

виклик тій владі, що досі тяжіла й знущалась із цих людей:
— “Можуть і мають право переходити з місця на місце до сподоби, і ніхто їм у тому перешкоджати не буде”.
А зупинивши погляд на молоді, на дітлашні, що звичайно юрмилася тут попереду батьків, оголосив майже врочисто: “Можуть і мають право вчитися по всіх школах і бути в крайовій службі нарівні з іншими обивателями країн”.
І тут матері почали хреститися, і підшморгувати носами, і витирати очі кінчиками хусток — діти їхні мають право вчитися по всіх школах...
Ще були пакти про священиків, про їхні права й обов'язки перед народом, щоб і вони мали з чого жити, але не стягали з людей гроші за духовні послуги.
— А то інколи поховати нема за що, — зітхнула якась бабуся.
— Поховати-то вже якось поховають, а от коли дитини нема за що похрестити, — промовила коло неї молодиця, притуливши до себе міцніше прегарнесеньке дитинча, яке тільки лупало очима, і було йому поки що байдужісінько, як та коли його хрестили, а чи й зовсім ще не змогли.
Ще юнаки закликали пристати до них і обіцяли за це, хто залишиться живим, землю, і садибу, і досмертну плату з народного скарбу.
Тедзику здавалося, та ні, не здавалось, він знав напевне, що це найвищий, найсвятіший день у його житті. З його рук, з рук його товаришів люди приймали волю, землю, людські права. Серце калаталося від захоплення. Приєднувалося до їхніх загонів ще не дуже багато. В деяких селах виносили хліб, овочі, молоко, проводжали врочисто, і для загону було несподіванкою те, що сталося в селі Солов'ївці.
Адже поліція не дрімала. Уже заздалегідь у багатьох селах провадила вона й свою урядову “агітацію”. Селянам втлумачували, що поляки повстали, щоб і царя-визволителя, царя-батюшку знищити, усіх повернути під своїх польських панів, усе спольщити, православну віру заборонити. Вербували людей, сільську стражу, за це обіцяли і платню, і всі речі, що відіб'ють від повстанців, і всілякі нагороди та вигоди.
Увечері, коли повстанці вийшли з Києва, поліції вже наказали бути на варті, створювати засади, негайно вести повстанців у волосне правління, сповіщати поліцію. У перших селах, які проходив Юр'євич, ще не було проведено цієї поліцейської роботи, отже, загін стрічали добре. Але в селі Солов'ївці сільська сторожа організувала засаду, і вночі, коли повстанці під'їхали до села, добре озброєна варта заступила шлях з вимогою іти до волосного правління.
— Ми й так маємо йти до волосного правління, — сказав Юр'євич. — Ми не воюємо проти вас, ми несемо вам волю і ваші права. Ви скличте сход, і ми пояснимо вам усе.
Він навіть наказав своєму загону покласти зброю на вози. Адже порозумівся він із селянами у попередніх пунктах! Тут має бути так само.
Але навіщо було складати на возі зброю? На доказ того, що не з селянами прийшли вони воювати? Загін рушив до волосного правління, оточений сільською вартою, далеко численнішою, ніж загін.
Самі селяни з варти були розгублені, вони гадали, що зустрінуться з розлюченими ворогами, які одразу кинуться в бій, а юнаки цілком миролюбно розмовляли з ними.
Раптом десь позаду коло возів пролунав постріл. Це один із поліцейських найманців схопив пістолет повстанця, вистрелив у темряві і сам же зняв гвалт:
— А! вони стріляють! Вони хочуть нас обдурити! Що там ще слухати їхні теревені, бийте їх одразу, ворогів наших! — і перший кинувся на групу повстанців. Це був наче той сірник, від якого може початися пожежа в цілому лісі.
— Вони стріляють, вони обдурили нас, вони приховали зброю! — горлала тепер уся юрба, стріляючи в беззбройних, б'ючи їх дрючками, кілками.
Ніхто не вийшов з цієї сутички цілим. Дванадцять юнаків лежали побиті до смерті. Решта була покалічена, поранена. І їх, поранених, побитих, зв'язали й кинули в льох. Потім перевезли до київської фортеці — в'язниці. Вони опинилися в Прозорівській башті. Серед них був важко поранений Антось Юр'євич і, на щастя, тільки побитий Тедзик..
* * *
...Жахливо було перший день і першу ніч. Антось майже не приходив до пам'яті, і його в подальші дні поки що не чіпали й не водили на допити. Ходити він не міг і до того ж ледве розмовляв. Тедзик найдужче турбувався про нього. Йому здавалося — Антось помирає. Отут, у тюремній башті, він помре. Адже він нічого не говорить, тільки стогне, а лікар не приходить, і товариші самі невміло зробили перев'язку. Якось уночі Антось заворушився, застогнав і раптом затих. Переляканий Тедзик кинувся до нього.
— Це я, Тедзик. Чи чуєш мене, Антосю?
— Тихше, присунься, — раптом почув Тедзик слова, вимовлені, безперечно, у цілковитій свідомості. — Слухай, Тедзику, мені, звичайно, дуже зле, — зашепотів Антось, — а втім, не настільки, як я ще удаю. Мені треба зволікти час, поки ми не зв'яжемося з нашими на волі. Ми мусимо втекти звідси. Ти розумієш, коли я піду на допит — кінець один: шибениця. Це надто безглуздо — такий кінець, коли ми тільки почали

читати