Завантажити

відрадніше стало.
«Дурний же Карл!» - говорять між собою.
Сів Марганіц на коника-каштанка,
Вколов його острогами зі злота
І Олівера в плечі ззаду вдарив.
Від тіла ясний панцир відірвавши,
Він списом наскрізь простромив його
Та ще й сказав «Оце тобі удар!
На горе тут тебе твій Карл прислав.
Нашкодив нам, то хоч щоб не хвалився!
На тобі я за наших всіх помстився».
146
Почув смертельну рану Олівер.
В руці його був ясний Альтеклер.
Як Марганіца вдарив по шоломі,
Розсипав злото й дороге каміння,
Розшматував надвоє лоб по зуби
І вбив його цілком, а вбивши, каже
«І ти від смерті не спасешся, враже!
Я не кажу, щоб Карл не мав тут втрат;
Однак і ти своїй дружині й дамам
Вже не похвалишся в своїй країні,
Що за динара верх взяв надо мною
Або зробив кому із нас що злого».
Сказав і зве Роланда на підмогу.
147-150
Смертельну рану чує Олівер.
Тут ніколи вже помсту відкладати;
Як рицар б'ється він в густій юрбі,
Списи ламає і щити з галками,
Рубає ноги, руки, ранить плечі.
Хто бачив би, як сік він сарацинів,
Як без утоми клав за трупом трупа,
Згадав би зараз доброго васала.
Він тямить Карла клич і раз у раз
Могутньо, дзвінко «Монжуа» кричить,
Взиваючи в Роланда допомоги
«Пристань до мене, - каже, - пане-брате!
На жаль, нам скоро прийдеться розстатись».
Роланд на друга Олівера глянув,
Його лице без краски і бліде;
Він весь купається в червоній крові,
Що на траву струмочками тече.
«О боже, боже! - каже граф. - Мій друже,
Геройська вдача знищила тебе.
Не буде рівного тобі ніколи.
Стоїш ти нині, Франціє солодка,
Без рицарів найкращих, честі й слави!»
В обіймах смерті Олівер почувся,
Очима страшно повертає в лобі
І тут же зовсім тратить зір і слух.
Він зсів з коня і до землі припав,
Простяг до неба руки та прохає
Всевишнього, щоб рай йому подав,
Щоб короля і Францію солодку
Помилував, а перше всіх Роланда.
Холоне серце, зсунувся шолом,
Він сам, як довгий, ниць упав на землю
І вмер хоробрий, більш йому не жити.
Роланд заплакав, затужив по ньому!
Вже ледве хто тужити так зуміє!
151-153
Побачив граф Роланд, що друг помер
І ниць лежить до сходу сонця;
Побачивши, так ніжно заридав
«На горе, ти, відважний вдався, друже!
Багато літ у дружбі ми жили;
Ні ти мені, ні я тобі що вдіяв.
Коли ж ти вмер, життя для мене - горе». [...]
Гей, гнівом закипів Роланд у горі!
Як кинувся в товпу, як став рубати,
Іспанців двадцять трупом положив.
Готьє вбив шість, а п'ять архієпископ.
«Га, зрадники! - розсердились невірні.
Сміливо, друзі, щоб живі не вийшли,
Ганьба тому, хто їм втекти дозволить!»
І мов на глум, понісся крик по полі,
З усіх сторін ударили невірні.
У цій сутичці гинуть останні французькі рицарі, залишається лише тяжко поранений архієпископ Турпін.
156-158
По-молодецьки б'ється граф Роланд!
Піт облива його гаряче тіло,
А в голові важкий, пекучий біль
Виски в ній трісли, ще коли сурмив.
Він рад би знати, чи надійде Карл;
Взяв Оліфанта й слабо-слабо грає.
І став володар, чує тихі звуки
І каже «Горе нам, панове, горе!
Не стане нині в нас Роланда графа.
По грі цій бачу, що йому не жити.
Хто рад поспіти, хай же шпарко їде.
Заграйте в сурми, скільки їх знайдеться».
Гей, як заграють в сорок тисяч сурм,
Заграли гори і яри озвались.
Невірні вчули, закричали враз
«О, горе нам! Це Карл іде на нас!»
Так кажуть всі й чотириста в шоломах
Найкращих рицарів до бою стало;
Пішли, щоб битися на смерть з Роландом.
Тут буде праці графові чимало!
Коли Роланд побачив їх, вступила
Така відвага в нього, бодріcть, сила,
Що знову битися постановив.
Вколов коня острогами зі злота,
Вперед помчавсь на скорім Вальянтіфі
І кинувся у найгустіші лави,
А з ним Турпін, архієпископ бравий.
«Тут, друже, вдар! - Роланд йому гукає.
Я чув, - щось грало. Це французькі сурми.
Це Карл іде! Від смерті нас спасе!»
161
Втікали люті, бішені невірні,
В свою іспанську землю всі втікали,
Та граф Роланд не гнався вслід за ними,
Бо Вальянтіфа-коника не стало.
Він, рад не рад оставшись піхотинцем,
Несе архієпископові поміч.
Знімає з нього золотий шолом,
Знімає ясний панцир обережно
І рве одежу цілу на шматки,
Обв'язує йому глибокі рани.
А там його до серця пригорнув,
Поклав легенько на траву зелену
І так просив його солодко, любо
«Тепер піти мені дозволь, сердешний!
Товариші, що нам були так любі,
Лягли усі. Оставити їх годі,
Я рад би їх знайти і позбирати
І біля тебе гарно поскладати».
«Іди й вертайсь, - сказав Турпін до нього.
Тепер вже поле наше, слава Богу!»
Роланд знаходить на полі бою тіла своїх друзів і зносить їх до Турпіна, який благословляє загиблих і просить Бога прийняти їх душі до раю.
163-166
Вернувсь Роланд, іде й глядить по полі,
Свого знаходить друга Олівера.
Бере його, до серця пригортає
Й останком сил відносить до Турпіна.
Кладе його на злотом кутий щит;
Турпін його благословить, хрестить.
А графа

читати