Завантажити

на Оліфанті, друже!
Король міжгір'ям саме йде,
Ручуся, франки вернуться іще».
«Хай Бог боронить, - каже граф Роланд,
Щоб мав сказати хто з людей, що я
Сурмив із боязні перед невірним.
Моїх батьків не стріне цей докір!
Коли вже раз піду в завзятий бій,
Я тисяч сімсот раз мечем ударю,
Кров попливе по вістрі Дюрандаля.
Хоробрі франки теж до бою добрі;
Ніщо від смерті не спасе іспанців».
86-87
«Який тут сором - каже Олівер.
Я ж бачив сам іспанських сарацинів.
Вони собою вкрили гори й доли,
Засіяли ліси, луги й поля.
У цих чужинців є велике військо,
А що ж у нас Дружинонька мала».
На це Роланд «Зате ж завзяття більше.
Хай Бог і ангели мене боронять,
Щоб через мене Франція терпіла.
Цього б я мав дожити Краще вмерти!
Хто добре б'ється, в ласці короля».
Роланд хоробрий, Олівер розумний,
В обох відвага неабияка;
Хто з них у зброї осідлав коня,
Будь там і смерть йому, не вийде з бою.
Хоробрі графи й горді їх слова!
В завзятті ідуть зрадники-поганці.
«Роланде, - каже Олівер, - дивись!
Вже й маєш їх, а наш король далеко,
Бо засурмити ти не ласкав був.
Коли б король тут був, не мали б шкоди.
Гляди-но там, на ці іспанські гори...
Чи бачиш Гей, смутна дружина наша!
Хто зараз в ній, йому не бути в іншій».
«Не лихослов так! - каже граф Роланд.
Злий серцем, хто боязнь у грудях носить.
Ми сміливо на цьому місці станьмо,
Бо тут нам бій почати, тут нам битись!»
89
Тут де не взявсь Турпін архієпископ.
Острогами коня б'є, мчиться полем,
Скликає франків і говорить так
«Лишив нас тут король, пани барони!
Хороша й смерть за свого короля.
Христову віру нам спасати нині
У боротьбі, - без неї нам не бути,
Бо бачите, що сарацини близько.
Тож сповідайтесь, Богові моліться,
Спасення ради я вас розрішу.
Хто вмре, блаженним мучеником буде,
До раю піде, там вінок здобуде».
З коня зсів кожний, падає на землю.
Благословить Турпін всіх в ім'я Боже,
А за покуту каже лиш боротись.
90-91
З землі на ноги франки всі знялись,
Опрощення гріхів всі прийняли
Й благословенство Боже з рук Турпіна.
На скоропадні коні посідали,
Озброєні, як рицарям і слід.
До бою всякий з них готовий був.
А граф Роланд озвавсь до Олівера;
«Ти, друже-брате, дуже добре знаєш,
Що всіх нас тут ізрадив Ганелон.
Взяв він за те незліченні багатства,
Одначе Карл за нас помститься певне!
Король Марсіль зробив собі з нас торг,
Та ми йому мечем і сплатимо!»
Роланд іспанським яром гордо їде
На борзому коні, на Вальянтіфі,
У повній зброї. - Гарно в ній йому!
В руці барон спис пальмовий тримає,
Що віcтрям в небо звернений стримить.
На ньому білий прапорець мигоче,
А китиці вдаряють по руках.
Сам пишний, пишний! Вид погідний, ясний.
У слід за ним його товариш їде.
Спасителя в Роланді бачать франки.
Завзято він глядить на сарацинів,
На франків дивиться він чемно й любо,
Ласкавим словом промовляє так
«Нас нині жде багате й гарне жниво;
Не мав такого ні один король».
Сказав, а тут і вороги вже близько.
93
Поперед війська їде на коні
Свояк Марсілів Аельрот любимець.
Із наших франків так собі кепкує
«Тепер вам з нами змірятись, нікчемні!
Хто мав спасати вас, той вас ізрадив,
Дурний ваш Карл, який вас тут лишив!
Утратить славу Франція солодка,
Не стане в Карла правої руки».
Коли це вчув Роланд, спахнув від злості,
Острогами коня ударив; кінь
Помчавсь щодуху. Граф, як вдарить списом,
Пробив йому і щит і панцир наскрізь;
Прошивши груди й поламавши кості,
Хребетну кість від спини відділив
І душу з тіла списом вигнав геть.
А вдарив так, що труп, схитнувшись, впав
На цілий спис далеко від коня;
Зробилося з одної шиї дві.
Не призабув Роланд йому сказати
«Так, голодранче, гинь! Король - не дурень,
Ніколи зради не любив і славно
Зробив, що вислав нас сюди, в цей яр.
Не втратить слави Франція солодка.
До бою франки! Цей удар вже наш!
За нами правда, зрада за поганцем!»
94
Був тамки князь, що звався Фальзарон;
Король Марсіль і він - це рідні браття.
[...] Коли побачив смерть свого любимця,
З юрби сердитий вийшов сам один,
Гукнув своє погане гасло й франків
Лайливими словами привітав
«Утратить славу Франція солодка!»
Вчув Олівер це, гнівом закипів,
Острогами коня щосили вдарив,
І справивсь, як баронові годилось
У прах розбив йому і щит, і панцир;
По деревище в'ївся спис у тіло,
Бездушний труп впав стрімголов з сідла.
Глядить суворий Олівер на трупа,
Глядить і гордо так відповідає
«Не лячно нам твоїх погроз, ледащо!
До бою, франки! Перемога наша!»
Знов Карла клич лунає «Монжуа!»
95
Був і король там, - Корсабліcом звали,
З Берберії, з далекої країни.
До сарацинів він озвався так
«Ми вийдемо звитяжно з цього бою.
Глядіть на франків, - їх же небагато,
Лякатися не маємо чого.
Карл ні одного не спасе від смерті,
Бо нині всім їм суджено умерти».
Зачув цю річ Турпін архієпископ.
Ворогувати він не вмів ніколи,
А тут коня острогами

читати