Завантажити

тепер». [...]
«Завзята боротьба! - сказав Роланд.
Я засурмлю, Великий Карл почує».
А Олівер «Не рицарське це діло!
Коли я радив, ти протививсь, друже.
Коли б тут був король, він спас би нас;
А так йому в докір це годі брати.
Клянусь тобі на бороду оцю
Коли сестричку Альду ще побачу,
Не обійме її твоя рука!»
131
«І відки ж гнів цей» - запитав Роланд.
А він йому «Твоя це, друже, справа.
В розумного хоробрість не шалена,
Розсудок важить більше, ніж завзяття.
Твоя це легкодушність вбила франків.
Вже Карл із них не буде мати слуг.
Коли б мене ти слухав був, вернувся б
Володар наш і був би наш цей бій;
І був би наш Марсіль або поляг би.
А так побила нас твоя відвага,
В пригоді Карлу нам уже не бути,
І рицарем тобі не бути більше!
Ти згинеш! Францію чекає сором.
І нас і дружби нашої не стане.
Прийде розлука, поки ніч настане».
132
Коли почув цей спір архієпископ,
Вколов коня острогами зі злота,
Став коло них і взявся їх корити
«Гей, пане мій, Роланде, Олівере,
Лишіть цю сварку, дуже вас молю я.
Тут Оліфант нам вже не допоможе,
Та все ще, мабуть, краще засурмити,
Бо прийде Карл і зможе відомстити,
Не вернеться додому ворог радим.
А скоро наші франки, зсівши з коней,
Побачать нас порубаних на кусні,
Вони у домовини покладуть нас,
Вони заплачуть з туги-жалю ревно
І поховають по монастирях, -
Не їстимуть нас пси, вовки і свині».
«Ви добре кажете», - сказав Роланд.
133
Узяв Роланд рукою Оліфанта,
Приклав його до уст і як заграв,
Відбивсь об гори голос, залунав,
На тридцять миль навкруг пішов луною.
Почув це Карл, почула вся дружина.
«Це наші б'ються десь!» - сказав король.
А Ганелон ось тут і зауважив
«Скажи це інший хто, дурне сказав би».
134
Заграв Роланд так болісно й могутньо,
Так жалісно заграв на Оліфанті,
Що з уст його пішла червона кров,
А в голові виски аж затріщали.
А так далеко голос залунав,
Що серед гір почув його король,
Почув князь Найм, почули франки всі.
І каже Карл «Я ріг Роланда чую.
Коли Роланд сурмить, то він в бою!»
А Ганелон «Який тут, - каже, - бій!
Старий ти вже, давно сивоволосий,
А скажеш що, так наче ця дитина.
Та ж знаєш ти Роландову пиху.
І як це Бог його не покарає....
Було й зайців, ганяючи, сурмить,
А зараз він із перами жартує...
І де є той, щоб мірявсь з ним у полі!
Тож далі, рицарі, чого пристали
Далеко до Великої Землі!»
135-136
Тече в Роланда кров червона з уст,
Болять з напруги втомлені виски -
Він смутно-тужно гра на Оліфанті.
Це чує Карл і чують франки всі.
«Протяжний голос цей!» - говорить Карл.
А Найм йому «Це граф в розпуці грає.
Що боротьба там, я це добре знаю.
Втаїти рад це лиш Роландів зрадник.
До зброї ж, пане, хай твій клич лунає!
Спіши, спасай свій благородний рід!
Чи чуєш, як Роланд в розпуці грає»
Казав заграти в сурми наш володар.
Всі франки зсіли з коней; всі беруть
Шоломи, панцирі й мечі у злоті,
Міцні щити й кріпкі списи сталеві,
Червоні, білі й сині прапори.
А там на бойових сідають коней.
Вдаряючи острогами щосили,
Один із одним нишком говорили
«Роланда б нам застати ще живим,
Ото рубати будемо всі з ним!»
На жаль, дарма, бо вибрались запізно!
Карл, зрозумівши, що Ганелон зрадив, велить закувати його в ланцюги, а сам з військом спішить на допомогу Роланду.
140
Глядить Роланд на гори та низи,
Їх трупом вкрили Франції сини.
Він бачить їх і плаче рицар добрий
«Хай вам заплатить Бог, пани барони!
Нехай він душі ваші прийме в рай!
Над вас васалів кращих не було!
Ви довгий час мені служили вірно,
Багато світу Карлові здобули.
Французька земле, любая країно,
Зробило горе з тебе вже руїну.
За мене мерли ви, пани барони,
А я не міг вам дати оборони!
Гей, Олівере, брате, я з тобою!
Я з туги вмру, коли в бою не згину,
Ходімо разом битись, друже мій!»
142-143
Всяк знав, що тут пощади не зазнає,
То ж бивсь хоробро, бився до загину.
Тут кожний франк, як лев кидався в бій,
Тут і Марсіль поводивсь по-геройськи.
Острогами як слід вколов коня,
Що звавсь Геньон, і вдарив на Бевона,
Що в Белні та Діжоні держить скиптр;
Розбивши щит і панцир з нього здерши,
Його убив мечем, а за хвилину
Іворія з Іваном порубав,
А з ними теж Джерарда з Руссілону.
Тут граф Роланд надбіг на оборону.
«Побий же Бог тебе, - гукнув невірі,
За друзів всіх моїх, за друзів щирих!
А на прощання ось тобі удар,
Щоб тямив, мавре, як мій меч зоветься».
Гей! Як ударить граф, - недаром рицар,
Вмить праву руку відколов Марсілю,
І вслід за тим зарізав Джюрфалея
Русявого Марсілевого сина.
Невірні в крик «Спаси нас, Магомете!
Спасіть, боги, нас! Карлу відомстіть!
Це ж він наслав на нас отих гультяїв,
Що згинуть, а не вступляться по волі.
Мерщій втікаймо!» - кажуть.
Однак тут на допомогу Марсілю прийшов його дядько - володар Ефіопії з п'ятнадцятитисячним військом чорних воїнів-негрів.
145
Глядять невірні франків дуже мало;
Їм зараз легше,

читати