Завантажити

Івасик-Телесик

Лелеки, мов білі квіти,
Лапаті й пишнокрилі, –
Впали на синій туман...

А хлопчисько зрадів,
Маленький і дурненький,
І почав бігати лугом
У білій сорочці до п’ят,
І почав збирати білі квіти
За стебла червоні,
Аж доки вони
Не підняли його високо-високо,
В прозорість.

...І зацвіли в небі
Білі квіти,
Мов білі лелеки,
І поміж них –
Найменша квіточка
Із золотими п’ятами.


***
А під листям – земля.
Справді, що ж іще може бути?
Така тиха земля,
Що аж страшно ходити по ній, -
Голоснюща земля!
Так замішана холодом круто,
І жорстока зима
Все частіше ввижається їй.

А під листям – земля.
Аж до дна,
До останнього стогону.
Як ми звикли до неї
Прикладати всі рани свої!
Раптом вчулось мені...
Мабуть, вчулось –
Між криків і гомону
Прошептав хтось
Останнім голосом:
„Гляньте, люди, - під листям
Немає уже землі...”


***
Чиєсь велике серце
Стукало у вікно.
Я глянув, а то – Сонце.
Чиїсь великі очі
Дивились у вікно.
Виглянув, а то знов –
Сонце.
І раптом у кімнату
Ковзнуло таке тепле,
Таке ніжне світло...
„Знов – Сонце”, -
Подумав я.
І не знав,
Що то – Мати
Пройшли повз вікна
І пронесли
Маленьку свічечку,
Пригорнувши її долонями
До грудей,
Щоби очі мої
Не засліпить.


***
Цей теплий подих – вітер із грудей.
Квітковий вітер, королівське диво.
Я більше не стрічав його ніде –
Цей теплий подих, гілочку оливи...

Цей ніжний подив – безконечна ніч.
Ця біла хустка, кинута на зорі...
Цей ліс чудний, що мчавсь урізнобіч,
Цей степ сором’язливо-ніжно-голий.

І ця земля – тареля молока,
І цей туман, що склеює повіки,
І ця лякливо-трепетна рука,
З якої починаються всі ріки...

Цей дивний доторк – це єднання крил,
Пахучий на пелюсточці киселик...
І ці вуста, що із останніх сил
Злетіли в ніч, мов зляканий метелик.


Селянка в місті

Ця жінка не страшна –
Їй очі випив дідько,
Щодень спивав,
Спивав голубизну...
Допоки в них
Зіницям стало мілко,
Що хоч уже –
Заорюй в бронзу.
Ця жінка не страшна –
Куфайка бита вітром,
Дощем холодним
Стьобана не раз.
А руки довгі-довгі?
То – од відер,
Одне – на зараз,
Друге – про запас.
Ця жінка не страшна –
Вона зросла у полі,
Вечірнє сонце
Клала на снопи...
Ще дівонькою
Уклонилась долі
Й не розгиналась потім
Від сапи.
Ця жінка не страшна –
Вона тут ненадовго.
Щось там продасть,
Щось купить...
І – в село.
А вдома скаже:
„Як усе там дорого!
Нещасні люди.
Нам ще й повезло...”


Українка

Дівчино, зернинко польова,
Скільки в тобі листя, скільки цвіту?
Ти якою будеш серед літа?
Ти якою станеш у жнива?

...Щоб стебло не всохло молоде,
Щоб вітри його не обламали.
Чуєш, світ дурманиться, гуде?
Чуєш, знов сумної заспівали?

В тебе ж сонце в головах стоїть.
І земля чека твого коріння.
Дівчино, зернино, первоцвіт,
Вічна жменько
вічного насіння!


***
В’ється, в’ється дикий пагін,
В’ється вузлувато,
Хоче в небі дикий пагін
Зірку цілувати.
Де взялась у нього віра
Виростать ко?(вели
Чи тому, що – в корінь вірить?
Чи тому, що – дикий?



***
Синиця прилетіла.
Сіла в узголів’ї,
Коли Він спав.
А тоді
Лапками стала на вії...

Отак і лишився
Лежати чоловік.
Не в силі вже
Ніколи
Розімкнути очі.

Тяжка-важка синиця.


***
Круги, круги на вранішній воді.
Кругам і личить вранішньо кружляти...
Вони такі зухвалі й молоді!
І хто їх в тому буде винуватить?

Хтось візьме на обручки, для вінця,
Хтось рятувальні забере – від зради,
А хтось в них буде бігать до кінця
І без кінця шукати в них розради.

Вперед. Вперед. По колу. І – до скону
Розплачуймося за чужі борги.
Бо ми самі – ті камінці зникомі.
Бо то ж від нас, від кинутих,
круги...



***
Ми йшли до Білого Сонця...
Воно було так далеко!
Червоне – світило близько,
В Жовтаве – дострілить лук...
А нам розказали птахи –
На Білому спить лелека,
Він спить на Білому Яблуці,
Чекає зернят із рук.

І як він туди прибився?
Чи крила свої поранив?
Чи, може, в чужинськім світі
Зробився навік сліпим?
Чому на пекучім Сонці
Серце його не в’яне?
Чи, може, отого лелеку
Сам Бог до життя освятив?

Ми йшли до Білого Сонця...
Ставали все вищі і вищі...
І був то – ніким не розгаданий
До космосу вічний рух.
Ми йшли до білого Яблука
Вже скоро,
вже близько,
ближче...
І падав на наші очі
Солодкий лелечий пух.



***
...І щастя здичавілої ріки!
Коли вона з-під криги виринає.
Гострюще скло по тілу їй січе.
Хоча у спині боляче й зламається –
Все ж, напівмертва, до весни втече!



Верба

Верба вже падала.
Одненьким тільки коренем
Трималася за скелю кам’яну,
А все коріння бородою мертвою
Звисало над піском.

Був

читати