Електронна бібліотека/Поезія

А ось зима цього року, робить дерева тьмяними...Сергій Жадан
І хай буде знаком наближення...Сергій Жадан
Але згадати потім ріки ці...Сергій Жадан
ПрибулецьВіктор Палинський
СантаВіктор Палинський
Це не сніг...Сергій Пантюк
Розумієш, дельфін такий же хижак...Артем Полежака
Це буде вимовлено колись уперше...Сергій Жадан
Великі малі зустрічіВіктор Палинський
Навчатись відчувати...Григорій Штонь
В термітниках великих міст...Григорій Штонь
Хльости і шерех потопельних вод...Григорій Штонь
Квартирою снують струмки надвірної жаріні...Григорій Штонь
Мене хтось мстиво попередив...Григорій Штонь
Зле чуєшся, коли...Григорій Штонь
Кинджально довгі трасові вогні...Григорій Штонь
Удосвіта на прирічковий пастівник...Григорій Штонь
Cеред досвітніх близькоземних зір...Григорій Штонь
ЛюбовГригорій Штонь
Добу тому...Григорій Штонь
Природа - Храм...Григорій Штонь
Коли нема кому сказати: "Ти чарівна...."Григорій Штонь
Тиша співає...Григорій Штонь
Стрибок від осені до весни...Дмитро Лазуткін
Вино осінньої печаліВіктор Вербич
Зміниться все. І навіть незмінність тепла...Сергій Жадан
Таке, ніби – вчора...Микола Гриценко
Таке, немов всечассю свідок...Павло Вольвач
…хай скаже тепер, або замовкнеСергій Жадан
Під соснамиВіктор Палинський
О.Ч.Мар´яна Савка
Вчора почався вересень і вона...Сергій Жадан
боже я все ще дитина...Мар´яна Савка
Завантажити
1 2 3 4 5 6 7 8 »


Івасик-Телесик

Лелеки, мов білі квіти,
Лапаті й пишнокрилі, –
Впали на синій туман...

А хлопчисько зрадів,
Маленький і дурненький,
І почав бігати лугом
У білій сорочці до п’ят,
І почав збирати білі квіти
За стебла червоні,
Аж доки вони
Не підняли його високо-високо,
В прозорість.

...І зацвіли в небі
Білі квіти,
Мов білі лелеки,
І поміж них –
Найменша квіточка
Із золотими п’ятами.


***
А під листям – земля.
Справді, що ж іще може бути?
Така тиха земля,
Що аж страшно ходити по ній, -
Голоснюща земля!
Так замішана холодом круто,
І жорстока зима
Все частіше ввижається їй.

А під листям – земля.
Аж до дна,
До останнього стогону.
Як ми звикли до неї
Прикладати всі рани свої!
Раптом вчулось мені...
Мабуть, вчулось –
Між криків і гомону
Прошептав хтось
Останнім голосом:
„Гляньте, люди, - під листям
Немає уже землі...”


***
Чиєсь велике серце
Стукало у вікно.
Я глянув, а то – Сонце.
Чиїсь великі очі
Дивились у вікно.
Виглянув, а то знов –
Сонце.
І раптом у кімнату
Ковзнуло таке тепле,
Таке ніжне світло...
„Знов – Сонце”, -
Подумав я.
І не знав,
Що то – Мати
Пройшли повз вікна
І пронесли
Маленьку свічечку,
Пригорнувши її долонями
До грудей,
Щоби очі мої
Не засліпить.


***
Цей теплий подих – вітер із грудей.
Квітковий вітер, королівське диво.
Я більше не стрічав його ніде –
Цей теплий подих, гілочку оливи...

Цей ніжний подив – безконечна ніч.
Ця біла хустка, кинута на зорі...
Цей ліс чудний, що мчавсь урізнобіч,
Цей степ сором’язливо-ніжно-голий.

І ця земля – тареля молока,
І цей туман, що склеює повіки,
І ця лякливо-трепетна рука,
З якої починаються всі ріки...

Цей дивний доторк – це єднання крил,
Пахучий на пелюсточці киселик...
І ці вуста, що із останніх сил
Злетіли в ніч, мов зляканий метелик.


Селянка в місті

Ця жінка не страшна –
Їй очі випив дідько,
Щодень спивав,
Спивав голубизну...
Допоки в них
Зіницям стало мілко,
Що хоч уже –
Заорюй в бронзу.
Ця жінка не страшна –
Куфайка бита вітром,
Дощем холодним
Стьобана не раз.
А руки довгі-довгі?
То – од відер,
Одне – на зараз,
Друге – про запас.
Ця жінка не страшна –
Вона зросла у полі,
Вечірнє сонце
Клала на снопи...
Ще дівонькою
Уклонилась долі
Й не розгиналась потім
Від сапи.
Ця жінка не страшна –
Вона тут ненадовго.
Щось там продасть,
Щось купить...
І – в село.
А вдома скаже:
„Як усе там дорого!
Нещасні люди.
Нам ще й повезло...”


Українка

Дівчино, зернинко польова,
Скільки в тобі листя, скільки цвіту?
Ти якою будеш серед літа?
Ти якою станеш у жнива?

...Щоб стебло не всохло молоде,
Щоб вітри його не обламали.
Чуєш, світ дурманиться, гуде?
Чуєш, знов сумної заспівали?

В тебе ж сонце в головах стоїть.
І земля чека твого коріння.
Дівчино, зернино, первоцвіт,
Вічна жменько
вічного насіння!


***
В’ється, в’ється дикий пагін,
В’ється вузлувато,
Хоче в небі дикий пагін
Зірку цілувати.
Де взялась у нього віра
Виростать ко?(вели
Чи тому, що – в корінь вірить?
Чи тому, що – дикий?



***
Синиця прилетіла.
Сіла в узголів’ї,
Коли Він спав.
А тоді
Лапками стала на вії...

Отак і лишився
Лежати чоловік.
Не в силі вже
Ніколи
Розімкнути очі.

Тяжка-важка синиця.


***
Круги, круги на вранішній воді.
Кругам і личить вранішньо кружляти...
Вони такі зухвалі й молоді!
І хто їх в тому буде винуватить?

Хтось візьме на обручки, для вінця,
Хтось рятувальні забере – від зради,
А хтось в них буде бігать до кінця
І без кінця шукати в них розради.

Вперед. Вперед. По колу. І – до скону
Розплачуймося за чужі борги.
Бо ми самі – ті камінці зникомі.
Бо то ж від нас, від кинутих,
круги...



***
Ми йшли до Білого Сонця...
Воно було так далеко!
Червоне – світило близько,
В Жовтаве – дострілить лук...
А нам розказали птахи –
На Білому спить лелека,
Він спить на Білому Яблуці,
Чекає зернят із рук.

І як він туди прибився?
Чи крила свої поранив?
Чи, може, в чужинськім світі
Зробився навік сліпим?
Чому на пекучім Сонці
Серце його не в’яне?
Чи, може, отого лелеку
Сам Бог до життя освятив?

Ми йшли до Білого Сонця...
Ставали все вищі і вищі...
І був то – ніким не розгаданий
До космосу вічний рух.
Ми йшли до білого Яблука
Вже скоро,
вже близько,
ближче...
І падав на наші очі
Солодкий лелечий пух.



***
...І щастя здичавілої ріки!
Коли вона з-під криги виринає.
Гострюще скло по тілу їй січе.
Хоча у спині боляче й зламається –
Все ж, напівмертва, до весни втече!



Верба

Верба вже падала.
Одненьким тільки коренем
Трималася за скелю кам’яну,
А все коріння бородою мертвою
Звисало над піском.

Був

1 2 3 4 5 6 7 8 »

Партнери