Завантажити

ночі звабу,
Стояв, молодий і закоханий,
...Аж срібний.


***
Ми блукали у лісі.
І нам сніг відбирав юні очі...
Ми блукали у лісі.
Ми від снігу сліпими були.
Тільки та сліпота...
Геть не кольору темної ночі,
Тільки та сліпота...
Наче – теплі сніги замели
Наші очі.


***
Довгоногі.
Довгокосі.
Довгозорі.
Вилюблені сонцем і руками,
Йшли кохані.
Йшли коханки.
Йшли по зорях.
Розтинали павутиння з павуками.
Розтинали
своїм тілом
білим-білим...
Аж допоки вихлюпнувся ранок
І котився
місяць
переспілий
По вустах щасливих полонянок.




***
Два чорних лебеді – дві лагідні змії
На дзеркалі осінньому сплелися.
І кожен з них на іншого дивився,
В нім очі й крила впізнавав... свої.

А дзеркало сміялося із них,
І перехожі мудро так сміялись,
У дзеркало довірливо вдивлялись,
Розпізнавали там себе самих...

А потім буря озером пройшла!
І дзеркало напружено розбилось.
І між осколків Пара пропливла...
І між осколків люди заблудились...



***
Наші руки сплітались
Круг теплого-теплого місяця...
А він був манюпунький,
Мов яблуко рано весною.
Був такий молодий!
Ще не місяцем був, лиш – росою...
Ми боялись – на нім
Величезна любов не поміститься.

Наші руки давно...
Наші руки – круг теплого місяця...




Автограф

Я прочитаю себе напам’ять
І переповім на пам’ять вам
І серце своє пташине
В крила пташині віддам.

Це що – сентиментальність?
Ні!
Це – пісня з самого себе.
Лиш ви повірте мені,
Як птахи вірять небу,
Як птахам вірить небо.




Дивак

„Травице, ізійди!” –
Благав старезний Сивий.
І та його печаль
Була ще молода!
А доокруж сніги
Лягли сиво-сиво...
Кого, чого, звідкіль
Цей старець вигляда?

Чому прийшов у ніч
І встанув серед поля?
Покляклими руками
Куйовдить білий сніг.
Траву шукає він,
Як зголоднілий олень.
А сніг же сніг –
Від голови до ніг!...

„Травице, ізійди!” –
Розбожевільним криком
Стояв сей чоловік,
Сей геній доброти.
І так він розгортав
Малі листочки жита...
Неначе – відкривав
Небачені світи.

Сей дивний чоловік
помер у дивнім світі.
І втанули давно
Углиб його сліди.
Але ніхто, ніхто
Так і не взнав одвіту,
Чому ж молився він:
„Травице, ізійди,
Травице, ізійди?!”


***
Стояла ніч - мов тиха ковила.
Мов чорна ковила вона стояла...
Десь починалась на краю стебла,
Десь глибоко під коренем кінчалась.

І вітер – не перейняте дитя –
Кружляв у ній і танцював зухвало,
І все боявсь, що для його життя
Цієї ночі мало буде, мало...


***
Може хтось тихо спитає мене:
– Дерево не помирає саме?
Дереву треба – нежданого снігу?
Дереву треба безжального сміху?
Блискавку – в голову
В стовбур – сверло?...
Дереву треба – гада в коріння?
Дереву треба - яду в насіння?
Листу – черви, а квіткам холодів?

–... Лиш соловейко б на грудях сидів!



Білоярське

Над Білоярським хмари зозулясті
Пасуть з десяток поруділих хат...
Он вийшла в клуні древня баба Настя
Курчат малих з долонь погодувать.

Он віз скрипить... І хто ж на ньому їде?
То – дід Антон, скрипучіший за віз,
Везе у поле сівачам обіди,
В них солідолу візьме для коліс.

Он хтось запряг суху соняшничину:
„І-і-і-го-го!” – Аж курява з-під ніг!
Ну як спинити отого хлопчину,
Коли він сам не зна, куди побіг?..

Он хтось пере у копанці білястій
І поглядає зморено туди,
Де пропливають хмари зозулясті,
Лишаючи оранжеві сліди.

Із череди вертаються корови,
Молочний дзвін в дійницях, між озер...
І дід Антон у возику сосновім
Найпершу зірку з поля нам везе...


***
Я в собі відкрию божевільню
Для малого хлопчика Миколи.
Там не буде підлості, свавілля,
Там не буде заздрощів ніколи.

Хай він з вишень клей здира зубами,
Хай він з глини ліпить собі пташку,
Хай він розпитається у мами,
Де зимує золота мурашка?..

Я в собі відкрию божевільню...
З човником сріблястим вона схожа
І душа в ній житиме привільно,
Як молитва на вустах погожих.



Михайлівський степ

Тут пахне волею і теплим молоком,
Тут сонце високо. І птах такий високий!
Стара могила древнім колоском
Лоскоче хмари, пишні, крутобокі.

Повіє вітер, зашумить трава,
Навколішки дощу собі попросить...
Ген, на стеблі маячить голова –
Йду. Босий.



***
Не перестану бути молодим,
Зелений колір славити я буду,
І до хвилини Смутку не забуду
Зелене верховенство лободи.

Я – кущ бузку. Я – тихий кущ бузку:
Зелене неприкаяне весілля...
На веснянім палаю новосіллі,
Як заполоч на чистім рушнику!..



Розмова

– Про кого співаєте, мамо, про кого?
Про кого пісні ці сумні?
– Про нас, мій синочку. Про те, що людського
У

читати