Завантажити

їхати в Чернеччину,
Вікониці розплющувать її.

Ніхто не хоче їхати в Чернеччину –
Там чорногуз блукає, мов – чернець.
Він облітав парижи і німеччини,
А крила склав чомусь таки в Чернечинні
І походжає, мов старий мудрець…

Ніхто не хоче їхати в Чернеччину –
Холодна тиша гусне в небесах…
В забитій хаті пересохле клечання
Від холоду тремтить на образах…





Опанасові Заливасі
Мрія українця

Матінко, розчешіть траву моєї землі так,
Щоб одне пасмо лягло на Схід,
А друге – на Захід…
А посередині лишіть пробір,
Як – борозну відкриту…
Хай білі лелеки
Летітимуть із Заходу на Схід
І зронять зерно в оту борозну.
Хай чорні лелеки
Летітимуть зі Сходу на Захід
І зронять зерно в оту борозну.
І нехай густим різнотрав’ям
Заросте ота борозна.
Навіки.



Ховали батька

Ховали батька у великий сніг,
Збудивши землю вранішню ломами.
Стояли люди мовчазні круг ями,
Лиш батько наш стомився і приліг…

Зима його на крилах підняла.
І він летів, як полотно вже – білий,
Уперше йому тіло не боліло,
Прощально усміхалася Сула.

Село прийшло до батька на межу.
Вже не село, вже – пів села, пів жменьки…
“Дівчата” тихо плакали старенькі
І “парубків” не грів уже кожух.

А сніг летів, як молоді літа,
Вкривав усіх однаково і чесно,
Хурделиця крутила перевесла
І хрест мов птаха в небесах літав.

Ховали батька…




* * *
Моя мати не була в Софії,
Але знала, що Софія є!
У своїй душі носила мрію:
Наспівать на полотні своє…

Хай що буде. Хай осудять люди,
Скажуть: “Голуби ?мать не такі…”
А вона їх вишиє й розбудить,
І вони вже в неї говіркі!

А вони вже всі такі крилаті!
А їм всім уже аби – летіть!
Чи таких ти втримаєш у хаті,
Коли там, за хатою, є світ?!

Випускала мати їх до світа,
А щоночі вишивала знов
І було крилато в хаті й світло –
То світила мамина любов.

Коли я приходжу до Софії
На прадавні київські горби –
Бачу матір в образі Марії,
А над нею сизі голуби!...





Українець

Його кісткою не заманиш…
Ні!
Бо сам він –
з кісточки молодої вишні.
Він і в неволі,
І в чужині
Вишневим соком
свою пісню
вишиє…


* * *
Скільки людей!
Скільки облич!
Скільки тривог!
Кинути клич,
Крикнути клич:
“Дайте Його!”

Дайте Його
В білому дні,
Дайте вночі.
І не кажіть,
Не дорожіть,
Що і почім?!

Дайте Його!
Прагнемо ми,
Хочемо ми.
Годі плачів,
Годі хвороб,
Годі тюрми!

Ось вже пала,
Ось вже гряде
Завтрашній день.
І з дичини
З далечини
Орій іде!





* * *

У пригнічених травах розтоптана тиша віків
І на самому дні, на краєчку корінчика – тиша…
Мов кровина, що впала колись з-під ординських підків
І вкотилась, і котиться глибше, все глибше і глибше…

Тут – холодні джмелі. На розритій могилі – джмелі.
Тут – замкнулося коло. І стомлені люди – по колу…
Тут, в краплині одній, закодована вічність землі,
Що її бережуть вічносилі замрійливі бджоли.




* *
Я відверто скажу вам: ростіть в небеса!
Там зірок, як малини у лісі,
Лиш за ними холодна німа бірюза,
В ній всі кулі ув’язли і списи.

Все, що в небо летіло, свистіло, гуло,
Коли землю топтали підкови.
Все, що лихом людським на землі відцвіло,
Навіть сльози безвинні корови…

Все ув’язло десь там, за малиновий ліс,
Там ніколи не спиниться злива.
На землі ж навіть гриб, що на палець підріс,
Став по-гриб’ячи справді щасливий.

Виростайте, кажу вам, вростайте в зеніт!
Тільки небо врятує від злості.
В павутинні доріг свій розгледите слід
Лиш з небесної високості!





* * *
І тихо тане ця земна краса,
І тихо річка протіка крізь мене…
Уже видніють жовті небеса
І місяць не вбирається в зелене…

Гостинна осінь, звідки ти, куди?
Залиш мене політувати в літі,
Бо мій у грудях вірний поводир
Уже не так дорогу мою світить.

Він б’ється, б’є, він проситься у степ,
В роздолля, розкошоване вітрами,
Де не гуляли ні коса, ні серп,
Де полуниці бігають гуртами.

У степ. Углиб. У річище. В зеніт.
Відчуть себе стеблиною живою,
Щоб проклясти цей чорно-білий світ
Зеленою травою!





* * *
Сипле сніг на полотно,
Мов – пшоно,
І, крилате оживає воно.
Хто ж той пух, хто ж сей пух
Оббере?
Мабуть та, що в ополонці пере…
Так пере, що аж всі руки в огні,
Так пере, що ніде сісти брехні,
Так пере, що аж намисто в очах,
Так пере, щоб рушничок не прочах…





* * *
За туманом – туман.
За туманом – туман і тумани,
Солов’їні пісні
Так зав’язли в туманах отих!
Де ж він, князь Соловей,
Що пісні із туману дістане
І розкрилить їх так,
Що й найменшенька буде світить?!

Я в тумані стою,
Виглядаю, вдивляюся, плачу,
Хочу в серце впустить
Золотого того солов’я…
А якщо не вмолю?
А якщо я його не побачу?
А якщо отой князь,
Світлий Князь Солов’їний
То я?!



* * *
Федору Зубаничу

Якщо колись народяться світанки
З легкими і прозорими крильми…
І хтось

читати