Завантажити

людських серцях – лиш на денці самім.
– А що у серцях там лишилось на денці?
– Лишилась сльоза, манюпунька, як ти.
– А хто ж ту сльозу закотив аж до серця?
– Рости, мій синочку, рости...




По місячній дорозі

На плечі накинув хвилю,
В море пішов, у ніч.
Ще довго його вестиме
Магічне сяйво свіч.

А місяць розірве море
Зашиє сріблястим плачем.
Безкрилими чайками зорі
Покотяться за втікачем.



***
Цей день осінній я віддам ... собі.
Ні з ким я ним ділитися не буду –
Я блукаю в листі горобин
Горобчиком життєвого абсурду.


Хай буде хтось шукать мене в цей день,
Хтось, може, буде цілитись з рогатки...
Я в день такий злякаюсь всіх людей,
Втечу від їх усталених порядків.

Скоріш, скоріш, без краплі каяття,
Стрибнуть із гілки, пролетіть над містом...
І зберегти пташине відчуття
Беззахистку в часи такі безлисті.


***
Жовтіє світ від нагідок,
жовтіє світ.
На всі питання в нагідок
один отвіт,
На всі питання у людей
один отвіт:
„Жовтіє світ від нагідок,
жовтіє світ...”
А сонце в небі проплива
і всім пече.
І вже ніхто, і вже нікуди
не втече.
І жовтий віск із нагідок
між нас тече.
І нашим душам від тих квітів
гаряче.
Квітками – вверх. Квітками – вниз.
Свічками –
вниз.
Цвіти – радій. Цвіти – кохай.
Цвіти –
корись.
І відцвітай, і відлітай,
і помолись...
Квітками – вверх. Квітками – вниз.
Свічками –
вниз...




***
Сонця розкидані по борозні,
Де кінь пройшов і плугатар гарячий...
Оглянувсь чолов’яга:
– Що це значить?
Чи краще приорати їх? чи – ні?
Розпряг коня.
Стоїть.
Плаче.



Щасливий

У небо встромив голову,
Мов – пензля в блакитну фарбу.

Намалював на білому
Дивних птахів і квіти.

Намалював на чорному
Дівчину – ночі звабу

Стояв молодий і закоханий,
... аж срібний.



***
Зажурюсь.
Журбою, мов горою,
Затулюсь
Від світу і людей.
Розстелюсь
В озимім супокої,
Щоб ніхто, ніколи і ніде
Не шукав,
Не переймав у згадках,
Не прощав мене
І не судив...
Насіниною
В осінню грядку
Журавель щоб,
Скрикнувши,
Впустив.



***
Тісно так,
Що серцем чуєш серце...
Хтось шепнув своєму:
„Не спіши...”




***
Лежачи на копці сіна
Посеред лугу, низько скошеного, -
Гарно будь філософом.
Кожна суха травинка
Колеться, лоскочеться по-своєму,
Вона вже не дихає.
Вона лиш слухає,
Як вдихаєш її ти.




***
Я люблю ці свіжі небеса!
Одягаю їх, немов сорочку,
І біжу на приміський вокзал,
І тікаю із приміської бочки.

І зелена ящірка стальна
Стукотить і виповзає плавно...
А в купе – компанія хмільна
Друзів давніх і не дуже давніх.

Ми говорим, сміємось... І все.
А життя пахуче і реальне.
Хай нас далі потяг віднесе
Від заводів і „коробок” спальних.

Їдем. Їдем. За вікном - весна
Засипає квітами наш потяг.
І розлив небесного вина
Із усіх нас робить Дон-Кіхотів.





Осінній етюд

Контури замріяного лісу –
На голубім, холоднім полотні...
Немов – остання золота завіса.
Немов – остання одіж при мені...



***
В холодну ніч душа бажає смутку.
І спокою, і тиші самоти...
Одній їй легше Поле перейти,
Забудь на ньому тиху Незабудку.

Забудь навмисне... Небо. Очі. Сніг.
Гарячі зорі – краплі малинові.
Остання буква догорає в Слові,
До котрого ти так і не добіг...




***
Я вчора був дощем.
Я всю тебе спізнав.
я краплями котивсь
по тілу і обличчю...
Зненацька я тебе
В степу одну застав
І обіймав твій стан,
І цілував незвично...

Ця музика дощу,
Це тіло й небеса...
Я вчора був дощем,
А ти цього й не знала,
Хоч на твоїх вустах
Лишилася сльоза,
Яку ти уві сні
Ще довго цілувала..




Картина

Був будинок. Гори. І ріка.
Ти. І сонце. На плечі у клена.
Вечір був. І глечик молока.
І душа. Наївна і зелена.

Я стояв і говорив слова,
І вони, мов птиці, розлітались.
Ти ж була покірна, мов трава,
Ти хотіла у мені розтануть.

... Акварель дописана дощем:
Контури розмиті, не впізнати.
Тільки слово одиноке „ще...”
Мов пташа, що вчилося літати.

Рух необережний... Молоко
Розлилось по свіжій скатертині,
Розлилось від вікон до ікон,
І розмило геть усю картину.




***
Люблю ці гори. Як я їх люблю!
Я їх у небі крилами ловлю,
Очима з них висмоктую меди,
Щоб стало сил вернутися сюди.

Тут вічний холод, вічна голизна,
Тут в душу заглядає білизна,
Тут серце холодіє від жалю,
Що я безжально, страшно їх люблю!

Що я лечу

читати