Завантажити

невідомо куди,
Крізь мармурові точені льоди!..
Що я такий маленький і смішний –
Сльозина в горлі кам’яних вершин...





Марині

В твоїх долонях уміщаюсь я...
В моїх долонях – всі твої світи.
Вдихаю з квітами твоє ім’я,
І хочу, щоб моє вбирала ти.

Хай океани хвилями ростуть –
В долонях наших гріються пташки.
Ми тут. Ти чуєш? Ми з тобою – тут,
На безконечній відстані руки...





***
Очі глибокі твої...
Я буду кликати, кликати,
Я буду дивитися в них,
Як – спрагла людина,
Вдивляються у вологий колодязь,
Від якого відлетів
Дерев’яний журавель...





***
А вода сьогодні в морі
Пахне вишнями і степом...
Хоч немає близько степу,
Та і вишні... звідки, де?

...Вранці тут дівча купалось,
Що приїхало здалека,
Мило коси в терен-хвилях,
Чубеняточко руде...



* * *
Сміються плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди...
Олександр Олесь
Ти – чорнявко моя, ти – білявко моя,
Ти - моя золотава пташино...
Говори-говори. Я – з сім’ї солов’я,
Соловейко тебе не покине.

Буде небо цвісти, буде місяць рости,
Будуть хвилі розгойдувать човен...
закотилось в траву тихе слово „прости”,
Баламутиться місяць, бо – повен.

Кажеш ти: „Не піду”. Кажеш ти: „На біду”.
І розгорнеш долонями воду...
А я зірку таку серед ночі знайду,
Що її ти не бачила зроду!

А я буду джмелем, весняним королем,
А я буду, я буду, я буду!..
Ми під небом оцим – під чарівним брилем
Заховаємось, люба, від люду.

І ти будеш співать, і ти будеш кохать,
І ти будеш, ти будеш, ти будеш!..
Не шукай поміж ними земного гріха –
Бо ще більшого в серці розбудиш.

Ти – чорнявко моя, ти - білявко моя,
Ти – моя золотава пташино...
Говори-говори. Я- з сім’ї солов’я,
Соловейко тебе не покине.





П’ята пора

Дівчата чорні хочуть бути білими,
Дівчата білі мріють стати чорними,
І міняться... обмінюються пір’ячком
І поглядами заздрісно-червоними.

Гнучкі, вродливі подарунки вечора...
Рухливі квіти в сірих фресках буднів
В життєвій гойдалці вони собі – вервечками
Розгойдують устої правих суддів.

А гойдалочка, гойдалка, розгойдалка!
Під хмарами, за хмарами, у мареві...
Вуста кричати вміють тільки пошепки,
Тіла співати вміють тільки парами.

Гарячий віск із неба медом скапує,
І ніч ущент розбита поцілунками!
І гойдалку зупинить котик лапкою,
І буде то – найвищим порятунком...




***
До джерела припали і...
Пропали!



***
Вже відцвіли у полі васильки,
Що я тобі не встиг подарувати...





Марині

Сніг, як пісня німа.
Він мовчанням спадає на землю.
Він вкриває ліси.
Він ховає тебе у лісах.
Він ревнує тебе.
Він такий ненав’язливо чемний.
Він маскує тебе
Мільярдами білих комах...

Я до тебе спішу.
Хочу снігом спуститись на плечі.
Хочу білим котом
Я до ніг притулитись твоїх.
І прощення просить,
І вести тебе в чистий наш вечір
Доки стане життя,
Доки з неба ростиме цей сніг...


***
Напевне знаю:
Щастя – це любов.
Любов – це щастя...
Як до болю просто.
Лише відкрити
Невідомий острів
І невідомі квіти голубі
Посіяти...

На тому острові я знаю
Буде – сніг.
І буде – дощ
До серця пропікати...
І буде – жінка!
Не сестра, не мати –
Чуже якесь,
Маленьке оленя.

Напевне знаю:
Щастя – це любов.
Любов – це щастя...
Як мені любити?
Щоб навіть,
Коли б острів потопити, -
Я зміг би жити, жити, жити!
І захлинатись
В молодому житі,
І на руках тримати
Оленя?!

***
Їй треба спати довго і чудесно!
Допоки не проснулися громи,
Допоки в голубому піднебессі
Малі пташки лоскочуться крильми...

Їй треба в сні розкішнім накупатись,
Нарвать квіток і заблукать між трав,
Щоб потім світлим іменем назватись,
...щоб хтось її тим іменем назвав.




Вірна

Переливалась золотом і сріблом,
Перезаймалась тугою й плачем...
Мов звірина, ти за мисливцем бігла,
Котилася по лісу дукачем.

Ой, дукачихо, не шукай ти лиха,
Мисливець твій гуляє у корчмі.
Ой, дукачихо, срібна дукачихо,
Сама собі підсвічуєш в пітьмі.

Його ти знайдеш в павутині диму,
Обтрусиш з нього зраду й устюки...
І тяжко так до Господа вестимеш,
Та не простить Господь йому гріхи.

Додому приведеш, сльозами вмиєш,
Калачиком ти скрутишся при нім...
А потім він серед ночі завиє,
Відкриє очі, п’яні та сумні.

І буде тебе бити до світання,
І буде з тебе душу випивать...
Бо ти у нього – пісенька остання,
І він тебе не встиг ще доспівать.

Хай скаже хто – чия у тім провина,
Що лиш тобі одній дано уміть
На шиї в нього трепетно і вірно
Дукачиком весільним мерехтіть?..





***
Теплий Місяць на долонях – колобок.
Повний Місяць відкотився від зірок...
„Видно, довго заколихував ти їх,
Щоб в долонях усміхатися моїх?..

А життя у круговерті так летить!..
Ти не бійся, тобі довго-довго жить,
Не страшні тобі лисиці та вовки,
Вони – мить, секунда, погляд. Ти - віки!

Колобочку, колобочку,

читати