Завантажити

відчинить золоту фіранку
У сонний степ, не зляканий людьми…

Якщо колись із ніжного проміння
Хмарок натчуть найперші солов’ї…
І хтось у тих незайманих створіннях
Себе впізнає, помисли свої…

Якщо колись з туману молодого
Почує хтось дзвіночки польові –
То Божий знак, що вернуться додому
І мертві, і живі…





* * *
Земля така, що хоч бери в обійми!
Неначе жінку – ніжну і п’янку…
І хто її такою в себе прийме,
Тому вона віддячить на віку.

Мале зело і квітка пурпурова,
Туман такий! Аж крила нахиля…
Така вона! Щоранку нова й нова
І неповторна кожен день земля!

Коли впадуть на трави чисті роси
І відсумує біла ковила –
Я землю цю прийму ранимо й босо
І покладу на неї два крила.



* * *
До жовтня далеко –
до травня так близько…
До травня –
іще… пів листка.
А місяць у небі,
мов срібна колиска,
Сльозу молоду не пуска.

Цілуються квіти, червоні, гарячі,
Зростаються стебла хмільні.
І ми вже такі божевільно-незрячі.
І вже ми такі неземні.

Черемхова спрага весняного світу
Мов – біле вино в голові…
Спішити любить, не чекаючи літа
Іще на голкастій траві…

Спішити любить,
доки срібна колиска
Сльозу молоду не пуска,
Й до жовтня далеко,
й до травня так близько
Й до травня ж –
всього… пів листка…

* *
Не люби його так.
Не люби його так безнадійно.
Не люби його так.
Не люби його так, не люби,
Бо у вашім степу
Уже коням гуляти не вільно
І розбились об ніч
Ваші білі, як день, голуби…

Не люби його, кинь.
Заблукай у саду весняному
Там, де рай пелюсток,
Там, де постіль з тугої трави…
Ти ж така молода!
Ти наснишся іще не одному,
А до нього частіш
Вже звертаються люди на “ви”.

Не люби його, знай,
Що кохання бува безпорадне
І бездомне, як пес
Серед вічності, серед зими…
Не люби його так!
Прокляни його білою зрадою,
Він під вікна твої
Прилетить соловейком німим.




* * *
Біліє дощ над чорною землею,
Лоскоче цвіту спраглі пелюстки,
Вже через вінця – з білої лілеї,
Вже через вінця – з білої ріки.

Розлога даль і весняна дорога,
Колісний слід за обрій струменить…
Куди цей дощ поїхав і до кого?
Кого ще так зуміє полюбить?!




Солодка ніч

Солодка ніч.
Що хоч бери та їж,
Вона не скраю
І не збоку –
… між,
До меду
Причастилася бджола,
Себе до краю
Меду віддала.

Солодка ніч.
Пахучі береги,
В ній – спека
І незаймані сніги,
В ній все змішалось:
Смуток і жалі
В єдиній краплі
Меду на чолі.

Солодка ніч
Принаджує любов,
Мов та циганка,
Змішуючи кров,
Мішає, крутить,
Дзигою бренить,
Що вже ніхто
Не взмозі зупинить.

Солодка ніч
У сяєві калин…
Солодку ніч
Вибілює полин,
Вибілює, до сонячного дня
Та не спиня її,
Та не спиня…




Виклик

Я бачу світ. Хай він мене не бачить –
В його очах ще не розтанув лід.
Він – Стіл Банкетний на Вселенській дачі,
Де Сонце подається на обід.

Він – Стіл Банкетний, де танцюють дико
Ватаги і панів, і холуїв…
Він, може, лиш тому такий великий,
Щоб очі умістилися мої.






* * *
Я вистою. Я встою. Хай гуде.
Хай рве на шмаття хмари, як стодоли.
Хай буревій впокорить все навколо,
Але не моє серце молоде!

Я вистою. Хай душу надломлю.
Хай груди мої скелею назвуться.
Я вистою. Допоки я люблю.
Допоки в серці солов’ї сміються!

читати