Завантажити

колобок.
Моя доля то – манісінький клубок,
Покотилась, розкотилась і... нема.
Лиш у небі - ця рука моя німа,

Ці долоні, що вже скапують теплом,
Тебе тихо піднімають над селом
І вертаються з тобою до зірок,
Колобочку, колобочку,колобок...”




Яблунева ніч

З народної мелодії
О, як же з гілочки вибулькуються яблука!
О, як же зорі пахнуть яблунево!
А ніч – мов дівка, що чекає парубка
На яблукатім золотім коневі.

А ніч така ще чиста, не толочена,
Що гріх її конем потолочити…
Вона іще вустами не злоскочена ,
Вона ще й на ковточок не надпита.

…Ген, кінь летить! По зорях б’є копитами.
І парубок, мов – місяць кучерявий…
То чом же не її собі напитує? –
Друга йому ворота відчиняє.

І ще один кінь…І третій, і стонадцятий
Летить під людські стріхи ластівками
З розвихреними гривами і радістю,
З красивими від щастя парубками.

О, як же з гілочки вибулькуються яблука!
О, як же зорі пахнуть яблунево!..
О, як же ніч свого чекає парубка
На яблукатім золотім коневі!..



***
Так шмагали дощі!..
Твоїм тілом впиваючись туго,
Батогами пройшлись
По рельєфу тендітних грудей.
Ти тікала від них,
Як тікають від рідного друга,
Ти тікала від них
Під дерева, до хат, до людей…

Та п’янкі батоги
Обвивались круг тебе, як змії,
Лоскотали тебе
І, награвшись, тікали до ніг…
І була ти в цю мить –
Королева, кохана, повія,
І ніхто вже тебе
Зупинити-спинити не міг.

Ти скидала із себе
Красиве і зайве лахміття,
Ти звільняла із себе,
Як звільняють із піхов меча,
І купалась у зливах
Нестерпно-стального століття,
А хтось Вічний так сумно
Дивився на тебе й мовчав.




***
Вдарились між собою
Дві живі хвилі…
Захлинулись одна в одній…
Штиль.



Одкровення жінки

Ти спалюєш - до попелу – мене!
Ти спалюєш, щоб народити знову.
Це дійство божевільне і хмільне,
І незбагненне, як одвічні лови.

Лови мене, лови мене, лови!
В тумані степу, в прохолоднім лісу.
Злови мене, злови мене, злови!
Між нами й світом опусти завісу.

Я хочу бути зловленою, я…
Я хочу бути встреленою списом…
Я – бранка, я – покірниця твоя,
Я, скорена, тебе молю: корися!

Над нами хмар, - як перестиглих слив.
Темніє вже, боротися несила.
Ти думаєш, що ти мене зловив?
Але ж насправді - я тебе зловила!



***
Над чистими холодними снігами
Стоїть любов – жорстока і німа.
І як її торкнутися вустами,
Коли говорять, що її нема?

Любов стоїть! Білісінька-болюча,
Тоненька скрипка. Горде немовля.
І людське серце так медово мучиться!
Що людським серцем робиться Земля.





***
Хай буде дощ. Хай буде в нас роман.
Під тихий дощ, у тиху ніч, хай буде…
Нехай „співа” заслужений диван
І сатаніють за порогом „судді”

Хай мовчки прислухаються до стін,
До стелі, до підлоги, до туману…
Їм не почуть мелодію колін,
Їм не відчуть рожевого дурману.

Їм лиш – уяви дряпаний мідяк,
Їм лиш – сопіння євнуське в скронях…
А ми – от-т-ак! А ми їм всім – от-т-а-ак!
І перед світом вискочим на конях!


***
Біла чайка з легкого шовку
Твій таємний лісочок вкрила…
І в криницю твою гарячу
Покотила мале яєчко…
Як настане пора жадання –
Біла чайка опустить крила
І між ніг заблукає злякано,
І засне на землі скраєчку…

Буде море кипіти хвилями,
Буде крик молодих дельфінів,
Буде човник між них снувати,
Виринати із дна морського…
Будуть в ніч підніматись злякано
У меду золоті коліна,
Буде все в цю миттєвість здичено
І нічого не буде людського…

Біла чайка з легкого шовку…

Вона

Грайливо-чиста, соромно-прозора,
Ішла Вона, скоряючись весні.
Обабіч люди в довгім коридорі
Стояли, шепотіли, наче – в сні…

Вона ішла. Не кликана, не прохана,
Гріховний вечір падав до колін…
Чоловіки услід дивились впроголодь –
Ці вічно не жонаті „королі”…

А біла сукня – квіткою духмяною!..
А чорні очі – відьма на показ!..
І вся Вона, - як виклик світу п’яному
Повинна буть. Повинна йти. Хоч раз…


* * *
Я встану рано. Вийду до зорі –
Побачу кораблі…
Вони пливуть, за обрієм зникають,
Вони такі!.. Немовби всі живі,
Неначе в цьому здиченому краї
Пливуть, пливуть рікою по крові…

…А берегом – дівчата, як пісні
У білому вбранні.
Вони очима прихиляють хмари,
Вони крильми народжують вітри
І продають любов свою і чари,
Стоять по одній, і по дві, й по три…

Ті чари їм наврочено давно
На біле полотно.
Ногам так тепло, лоскотно у житі!..
Йому ще жить, воно ще молоде,
А їм, аби розвіятись по світу,
Щоб випустить любов свою з грудей.

…А берегами діток, мов – зернят
Розсипано в ріллі.
…А доокруж – сліпа і чесна людність,
Співає небо, веселкова рань…
І чорна мати сина свого будить:
“Вставай Іване, Йваночку, Іва…”.

Ми тут. Ми є. Ми бачим. Живемо.
І терпнемо. І терпимо...




Чернеччина

Ніхто не хоче їхати в Чернеччину –
Там чорні кози плачуть у траві…
Якби – в Париж, а чи якусь Німеччину…
Ніхто не хоче

читати